Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Та й що? — буркнув фон Шварц, холонучи від почуття якоїсь приреченості, відчуваючи, що кожен рух людей, кожна подія, всяке слово перетворюються в бумеранґи, що він їх колись сам запустив у прийдешність.

— Як то що? — не вгавав Карно. — Адже тому маґістрові давався шанс знайти такий контакт не десь, у далеких зоряних світах, а тут, на Землі. Хай ці… люди… хай вони й вельми відрізняються від нашого, західного психотипу, але ж це єдиний індоєвропейський моноліт, у глибинній суті різниця між ними й нами невелика. Та, бачте, контакту не відбулося. Тріщина пролягла так глибоко, що один одного не збагнули. До речі, те саме й на міжнародній арені тепер. Хоч ми й збираємося разом, обговорюємо одну й ту ж наукову проблему, але де взаєморозуміння, де спільна основа? Ось взяти хоча б вашу концепцію контакту. Я дуже уважно слухав вас…

Фон Шварц уже не чув базікання француза, не чув і того, про що далі оповідав Юрій Іванович. Він з жахом дивився, як з-за червоного гранітного обеліска виходить розстріляний колись солдат, обнімаючи за плечі високого сіроокого підлітка. Не помічені ніким, вони хмаринкою пронизують гурт іноземних гостей, стають перед фон Шварцом. Він намагається відійти назад, за спини делегатів, щезнути, розтанути у незримості. Солдат сміється:

«Від себе не втечете, пане маґістре. Так і доведеться вам вічно дивитися в наші очі! Тоді, на цій кручі, ви сказали мені, що сам я зробив свій вибір. Ви теж зробили тоді свій вибір, правда, не перший… Головний вибір був тоді, коли ви знехтували зоряним шляхом в ім’я жорстокої сили».

«Щезни, згинь! — клекоче думка фон Шварца. — Ти лише привид моєї втоми. Ти мара…»

«Спробуй розвіяти цю мару», — промовляє хлопець.

«Ти давно зігнив у землі», — шаленіє лють у свідомості фон Шварца.

Хлопець спокійно й ледь іронічно всміхається.

«Є давнє українське прислів’я: «Те, що згоріло — не зігниє». Ми пройшли з друзями крізь полум’я останнього іспиту. Смертю смерть попрали. Тому дарма вважаєте, що ми зігнили у землі».

«У твоїм сумлінні я мертвий, — додав солдат-композитор. — Тому й зберіг я для тебе своє давнє обличчя і постать. Ми, полеглі в бою з вами, складаємо невмирущу варту, щоб перепинити шлях новим руйнаторам світу. Ви розсіяли на землі багато зубів дракона війни й ще знаходите для себе роботу. І наша мета — не дати злобному поріддю вийти у міжзоряний простір. Тут, на Землі, наш останній бій».

(З щоденника Громограя)

«…Похмурий осінній ранок. Ми всі в холодному підвалі. Діти поснули, вони сплять просто на підлозі, на солом’яних матах, притулившись одне до одного. У віконці підвалу сіріє. Треба вже незабаром їх будити, якось діяти.

Я стою над ними в тривозі. Відчуваю себе безсилим, спустошеним. Як уберегти, як захистити моїх пташенят? Серед розпуки й безнадії потрібно віднайти ясну мету й шляхи до неї.

Сходить сонце над лісом. Воно освітлює вже окуповану, сплюндровану фашистами рідну землю. Ніби й та ж сама земля, і вже не та. Ось мої вихованці прокинуться, знову ввійдуть у плин повсякдення, і кожен мій крок або підноситиме їх до дії, або ж руйнуватиме їхню совість, сіятиме недовір’я. Як серед цієї веремії зберегти незаплямованими дитячі душі? Тілесна смерть не страшна, вмирають усі. Страшна моральна, духовна смерть, вона — навіки.

На ґанку чую гучні кроки, крики німецькою мовою. Хтось ходить шкільним коридором. Ляснули двері до підвалу. Автоматна черга.

— Рус, здавайся! Виходь!

Діти злякано підхоплюються, туляться до мене.

— Зольдат є? — кричать з коридора.

— Тут діти, діти! — голосно відповідаю я. — Кіндер!

У сірому прямокутнику дверей виникає постать в чужій уніформі. Ніби привид з іншого світу. Сіро-зелений френч, важкі чоботи, засукані рукава, у волохатих руках — автомат. Гострий, впевнений і безжалісний погляд. Запитання німецькою мовою, як автоматна черга:

— Хто такі?

— Вихованці дитячого будинку, — відповідаю я, насилу підбираючи німецькі слова. — Я учитель, директор будинку.

— Комуніст?

— Я учитель, — ухильно відповідаю.

Він сміється, неуважно оглядає дітей, киває мені.

— Гут, гут. Заспокойтеся. Нова влада, нові порядки. Можете вийти нагору, фронт уже далеко. Проте школу не покидати. Це — наказ. За непослух — смерть. Ферштейн?

Я мовчки кивнув.

Ми виходимо за німцем назовні. Все до щему простої ось він, ворог, і треба з ним розмовляти, слухати його, виконувати накази. Свідомість ще не може збагнути — як же так? Невже вирішує сила? Страх смерті? Я поглядаю на дітей: вони теж збентежені, позиркують на німця, перешіптуються. Нічого, шок пройде, і тоді думка почне шукати виходу із скрутного становища. Спокійно, спокійно…

Ми збираємося в спальній кімнаті хлопців. Німець десь зникає. У вікно видно, як по дворищу ходять фашистські солдати, під моєю хатиною лежать кілька перебинтованих, певне, поранені. Тріщать мотоцикли. Гудуть машини.

І раптом… крізь ворота входить колона червоноармійців.

— Наші! — судорожно скрикнула Катя.

Діти сипнули до вікна. Завмерли спантеличено. Скам’яніли.

Колона заповнювала двір понуро, мовчазно. Полонені. Полонені червоноармійці. Немислимо, неуявно, неприпустимо. Я дивився на обличчя вихованців і бачив, що для них колона полонених була як привиддя, галюцинація.

— Не може бути, — прошепотів Толик. —