Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Оленка заперечливо похитала головою. Простягла руки, щоб взяти згорток.

Чому вона мовчить? — спитала злякано.

Санітарка хотіла відповісти, та зненацька просто на них дихнув огняний вихор. Літаки з ревом пройшли низько над ними, розкрилася пекуча безодня, підняла Оленку в повітря, гримнула об землю. Настала страшна, моторошна тиша. У тій тиші, над димуючим полем, над трупами і пошматованими підводами, пролунав пронизливий дитячий крик.

(З щоденника Громограя)

«… В селі з’явилися червоноармійці. Риють траншеї, будують бліндажі з вікових сосон. З-за дніпровської горн часто свистять міни, рвуться то тут, то там. Вже згоріло кілька хат, поранено більше десяти жінок. Люди одсиджуються в окопах, у погребах.

Як сталося, що ворог уже на Правобережжі, а наші війська лише тепер готують тимчасову лінію оборони? Сподівалися, що не дійде сюди? Прогаяли час. Що ж тепер буде?

Я ходив до лісництва, розшукав командира роти, розквартированої в Сміянах. Він розглядав розкладену на траві потерту карту, батькував вусатого старшину.

— Ти мені, так твою розтак, з-під землі пального дістань! Чуєш?

— Можна було б на аеродромі захопити цистерну, — буркотів старшина, — так месери кляті не дають дихнути!

— Нічого не хочу знати! — гримнув командир. — Іди, й не вертайся без пального!

Він побачив мене, запитливо підняв брови.

— Хто ви?

— Директор дитбудинку Іван Громограй.

— Чого треба?

— Молодших вихованців евакуювали. Старші — семикласники — лишилися тут. Не вистачало машин. Одинадцять душ. Зі мною — дванадцять. Може, ви б допомогли?

— Як?

— Виїхати… Вибратися…

— На чому? Куди? — примружився командир. — Ви розумієте ситуацію?

— Ні, — признався я.

— Ото ж бо й в. Фашисти замкнули кільце. Куди вам прориватися з дітьми? У нас кілька танкеток, десяток газиків, а пального ні грама.

— Що ж робити?

— Чекати. Надіятися.

— На що?

Командир розвів руками.

— Я розумію, — гостро відповів я. — Але мої діти не мають притулку. Інші мають сім’ю, батьків, Коли що, матимуть хоч якийсь захисток. А мої…

До командира підійшли заклопотані бійці, покликали. Він махнув мені рукою, вибачливо кивнув, десь побіг. Так я нічого й не зміг добитися. Прийшовши до школи, зібрав вихованців, пояснив їм ситуацію.

— Невже відступлять наші й звідси? — сумно запитав Сергійко Кремінь. — Хіба на Дніпрі не зупинять фашистів?

— Зажди, Сергійку, я поясню. Так сталося, діти, що ворог тимчасово окупував частину нашої землі. Можливо, прийде й сюди. Треба врахувати й таке. Що будемо діяти? З оточення навряд, щоб ми вирвалися. Ви вже великі, хоч і неповнолітні. Давайте разом думати, що нам робити.

— В партизани йти, — одразу ж сказав Гриць Діброва.

— Згоден, — басом підхопив Вітько Гора. — Пам’ятаєте наш «Таємничий Острів». Там же в нас готова фортеця. Підрихтуємо землянки, зробимо припаси. Зброю добудемо.

— У нас п’ять дрібнокаліберок є, дробовик, — додав Толик.

— А може, тут залишимось? — тихенько запитала Марта.

— А німці? — озвалася Юлька. — Вони прийдуть і заберуть нас, як ягнят. Постріляють, і все.

— Тільки в партизани, — кивнула мені Катя. — Там, за Круглим Болотом, у «Таємничому Острові», ніхто нас не знайде. Навіть у селі ніхто не знає про той паш притулок.

— А дід Сміян? — здивувався Сергійко. — Він же помагав нам будуватися.

— Дід Сміян — вірний чоловік, — втрутився Толик, — На нього можна покластися. Я за те, щоб сховатися там. Доки наші вернуться. Та й просто так сидіти не будемо…

Я слухав їхні роздуми й тривожно міркував. Іншого виходу у нас не було. Попросити людей, щоб прийняли моїх вихованців як своїх дітей? Не вийде. В селі знайдуться людці, які можуть видати німцям. Ні, дитячий план поки що єдино надійний.

Вже тиждень, як ми приводимо в порядок «Таємничий Острів». Старий Сміян схвалив наш план і згодився допомогти. Ночами їздимо до свого притулку, впорядковуєм велику землянку, кілька запасних. Усі вони з’єднані ходами, замасковані дерном. Добратися до табору, хто не знає стежки поміж трясовиною, неможливо. Перебрали продуктові запаси, завезли нових: консерви, сухарі в паперових мішках, картоплю, цукор, сіль, сірники, мило, ковдри, білизну, а також два дробовики, дрібнокаліберки з запасом патронів, сокири, посуд. Заготували в землянках сухих дров, підрихтували пічки.

Одної ночі нас перестріли солдати. Вимагали пояснень. Ми попросили викликати командира. Я мав з ним конфіденційну розмову, пояснив усе, як є. Попросив зберегти таємницю. Командир потиснув мені руку, похвалив.

Він дав нам кілька карабінів, ящик патронів. Вихованці на сьомому небі від захвату. Про наші вилазки зі старим Сміяном ніхто в селі не здогадується. Я звелів йому не говорити жодній душі. Сьогодні — остання ніч. Переночуємо вдома, а ранесенько — до лісу.

Гримить канонада. Ніч темна, страшна. Якась сира, осіння погода, немов плаче небо. Діти дрімають чутливо, прокидаються, скрикують уві сні. Я чатую, не можу заснути.

Виходжу надвір. На тім боці Дніпра заграва. Горять села. Плесо червоно мерехтить, ніби не вода плине між берегів, а кров.

Тривожно. Мабуть, пора збиратись, скоро четверта. Передсвітання.

Діти сплять одягнені, я їх тихенько пробуджую. Вони мовчки схоплюються, вмиваються, слухняно йдуть за мною. Толик хапає мене за руку.

— А телескоп? — хвилюється він. — Обладнання обсерваторії. Ми забули перевезти до лісу. Тут може пропасти.