Діти Дюни - Френк Херберт

— Бог є тим, що має вказати дорогу, — промовив Лето.

Підборіддя Намрі здригнулося, і він гостро зиркнув на Лето.

— Чи ти справді віриш у це? — запитав він.

— Саме тому я тут, — відповів Лето.

— Аби знайти дорогу?

— Щоб знайти її для себе, — Лето звісив ноги з тапчана. Кам’яна підлога була непокрита килимом, холодна. — Духівництво створило своє міністерство, аби приховати дорогу.

— Говориш, як справжній бунтівник, — промовив Намрі й потер перстень із черепахою на своєму пальці. — Побачимо. Ще раз уважно вислухай. Знаєш високу Оборонну Стіну в Джалалуд-Дін? Ця стіна містить знаки мого роду, вирізані там за перших днів. Джавід, мій син, бачив ці знаки. Абед Джалал, мій небіж, бачив їх. Муджахід Шафкват з Інших теж бачив наші знаки. У сезон бур під Суккаром я проходив зі своїм другом Якупом Абадом поблизу цього місця. Вітри палили жаром, як ті повітряні вихори, від яких ми навчилися наших танців. Ми не мали часу розгледіти знаки, бо буря перекрила нам дорогу. Але як буря проминула, то ми побачили на принесеному вітром піску видіння Татти. На мить там з’явився лик Шакіра Алі, що дивився згори на місто могил. Видіння відразу ж і зникло, але всі ми його побачили. Скажи мені, Атріде, де можу я знайти це місто могил?

«Повітряні вихори, від яких ми навчилися наших танців, — подумав Лето. — Видіння Татти та Шакір Алі». Такими були слова дзен-сунітів Блукачів, що вважали себе єдиними справжніми людьми пустелі.

«І фрименам заборонено мати могили».

— Місто могил лежить при кінці шляху, яким ідуть усі люди, — заговорив Лето. І заглибився у дзен-сунітські описи блаженних місць: — Воно в саду-квадраті зі стороною у тисячу кроків. Є там прегарний вхідний коридор у двісті тридцять три кроки завдовжки й сотню кроків завширшки, викладений мармуром із древнього Джайпуру. Там живе ар-Раззак, той, хто дає поживу всім, що її просять. А в День Розплати всі, що зведуться і шукатимуть міста могил, не знайдуть його. Бо написано: «Що знаєте в одному світі, того не знайдете в іншому».

— Знову ти декламуєш без віри, — глузливо сказав Намрі. — Але я це прийму, бо, думаю, ти знаєш, навіщо ти тут. — Його губ торкнулася холодна посмішка. — Дам тобі тимчасове майбутнє, Атріде.

Лето пильно приглянувся до чоловіка. Чи це було черговим прихованим питанням?

— Добре! — сказав Намрі. — Твою свідомість підготовано. Я сховав колючки. Та ще одна річ. Ти чув, що в містах далекого Кадріша носять імітовані дистикости?

Доки Намрі чекав, Лето подумки шукав приховане значення. «Імітовані дистикости? Їх носять на багатьох планетах». Він сказав:

— Погоня за модою на Кадріші — це давня історія, що часто повторюється. Розумна тварина зливається зі своїм оточенням.

Намрі повільно кивнув головою. Тоді заговорив:

— Тепер побачиться з тобою той, що піймав тебе й привів сюди. Не намагайся покинути це місце. Це стане твоєю смертю.

Промовляючи такі слова, Намрі підвівся та вийшов до темного коридору.

Довгий час після його відходу Лето вдивлявся в коридор. Чув ззовні звуки, тихі голоси вартових. Розповідь Намрі про видіння-міраж не виходила Лето з голови. Викликала в пам’яті довгий пустельний перехід сюди. Уже неістотно, чи це справді Джакуруту-Фондак. Намрі не був контрабандистом. Був кимось значно могутнішим. А гра, в яку він грав, пахла леді Джессікою, тхнула Бене Ґессерит. Лето відчув, як довкола нього змикається небезпека. Але той темний коридор, куди пішов Намрі, був єдиним виходом з цієї кімнати. Назовні була чужа січ, а за нею пустеля. Суворість цієї пустелі, її впорядкований хаос з міражами та нескінченними дюнами охопили Лето, як частина пастки, у яку він піймався. Він міг би знову перетнути цей пісок, але куди б завела його ця подорож? Ця думка була як застояна вода: не могла втамувати його спрагу.

Через односторонню спрямованість Часу, у який занурена буденна свідомість, люди мають тенденцію сприймати все впорядкованим, обведеним словесно орієнтованими рамками. Ця ментатська пастка створює дуже короткотермінову концепцію ефективності й послідовності, незмінного стану, що не передбачає реакції на кризи.

Лієт-Кайнс «Арракіський робочий зошит»

«Слова та рухи одночасно», — нагадала собі Джессіка та зайнялася необхідними ментальними приготуваннями до прийдешньої зустрічі.

Недавно закінчився сніданок, золоте сонце Салуси Секундус почало торкатися далекої стіни огородженого саду, який вона бачила з вікна. Ретельно вдяглася: чорний, з каптуром, плащ Превелебної Матері, але із золотим Атрідівським гербом, що вишитою крайкою облямовував поділ і знову з’являвся на манжетах рукавів. Джессіка старанно розклала драпування свого одягу й повернулася плечима до вікна, тримаючи ліву руку на поясі, щоб показати яструбиний мотив герба.

Фарад’н зауважив Атрідівські символи, прокоментував їх, зайшовши, але не виявив ні гніву, ні здивування. У його голосі вона відчула тонкий гумор і задумалася над цим. Побачила, що він одягнув сіре трико, яке вона йому порадила. Сів на низький зелений диван, на який вона йому вказала, розслабився, закинув праву руку на спинку дивана.

«Чому я їй довіряю? — питав він себе. — Адже це відьма Бене Ґессерит!»

Джессіка, вгадавши цю думку з контрасту між його розслабленим тілом і виразом обличчя, усміхнулася і сказала:

— Ти мені довіряєш, бо знаєш, що наша угода добра, і хочеш того, чого я можу тебе навчити.

Побачила, як злегка насупилося в нього чоло, і махнула лівою рукою, щоб заспокоїти:

— Ні, я не читаю думок. Я читаю обличчя, тіло, поведінку, інтонацію, позицію рук. Це може зробити кожен, вивчивши Шлях Бене Ґессерит.

— І ви навчите цього мене?

— Я певна, що ти простудіював звіти про нас, — сказала вона. — Хіба в якомусь звіті згадувалося, що ми не виконали прямої обіцянки?

— У жодному, але…

— Ми вижили частково завдяки цілковитій довірі людей до нашої правдомовності. Це не змінилося.

— Думаю, це розсудливо, — промовив він. — Я хотів би розпочати.

— Мене дивує, що для тебе ніколи не просили вчительки в Бене Ґессерит, — сказала вона. — Вони радо скористалися б нагодою зробити тебе своїм боржником.

— Моя мати й чути нічого не хотіла, коли я її умовляв, — відповів він. — Але зараз…

Він стенув плечима, що було промовистим коментарем до вигнання Венсиції.

— Почнімо?

— Краще було б почати, коли ти був значно молодшим, — промовила Джессіка. — Тепер тобі буде тяжче й триватиме це набагато довше. Тобі доведеться почати з науки