Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Пане Гендерсон, ви справді людина надзвичайної сили, – сказав цар своїм афро-англійським голосом. – Я просто в захваті.
– Дякую, – відповів я, – що ви надали мені неповторну нагороду не тільки підняти оту дерев’яну жінку, а й заглянути углиб себе. У справжню свою глибину. В ту саму, на якій я завжди перебував.
Я був вдячний цареві. Я почував себе його другом. А як по щирості, то десь у ті хвилини я полюбив цього чоловіка.
14
Коли після мого великого подвигу небо раптом заклубочилося хмарами, я не так і здивувався, як міг би здивуватися доти. З-під насуплених брів я спостерігав, як хмари застилають сонце, і сприймав цю несподівану зміну погоди як своє особисте досягнення.
– Від такого затінку, либонь, більше користі для здоров’я, – сказав я цареві Дафу, коли над нами пропливала перша хмарина. Бо балдахін над його ложею був сплетений лише зі стрічок, синіх та пурпурових. Були там і шовкові парасолі, проте й вони не могли захистити нас від палючого жару. А велика хмара, яка напливала зі сходу, принесла нам не тільки затінок, а й полегкість очам, стомленим від сліпучого блиску. Після свого надлюдського діяння я сидів тихо. Мої шалені почуття, мабуть, розвіялись або зазнали перетворення. А тим часом варірі влаштували справжню демонстрацію на мою честь, вимахуючи прапорами, брязкалами та дзвіночками, стрибаючи з радощів один на одного. Я почував себе чудово, хоча й не прагнув, щоб мене так вихваляли за моє особисте досягнення, бо сам я, зрештою, виграв найбільше. Отже, я сидів, знемагаючи від спеки, і вдавав, ніби не помічаю, як тріумфує плем’я.
– Отакої, він знову тут, – сказав я.
Бо до царської ложі підійшов Бунам, тримаючи в руках якесь листя, вінки, траву та соснове гілля. Поруч із ним у своєму дивному військовому кашкеті італійського зразка стояла, горда й вичепурена, гладка жінка, якій Дафу доручив потиснути мені руку, коли ми знайомилися, і яку він назвав генеральшею, – начальниця над амазонками. Її супроводжував великий почет із цих воячок, затягнутих у шкіряні жилети. А замикала процесію висока жінка, яка перекидалася з царем черепами. Вона не належала до когорти амазонок, але була персоною дуже високого рангу, і без неї не відбувалася жодна врочиста церемонія. Мені було не дуже приємно бачити, як Бунам, мій слідчий, посміхається, і я запитав себе, чи він прийшов висловити мені подяку, чи хотів від мене чогось іще, бо навіщо б він приніс усі оті вінки, гілля, листя та всяку траву. Жінки теж були споряджені дуже дивно. Двоє несли черепи на довгих іржавих залізних підставках, а інші тримали в руках чудернацькі вінички, зроблені зі шкіряних стяжок і схожі на ті, якими вбивають мух. Але з того, як вони тримали ці штуки, я зрозумів, що призначені вони не для війни з мухами. То були невеличкі канчуки. До гурту, який зібрався перед царською ложею, приєдналися барабанщики, і я подумав, що вони, мабуть, збираються почати нову катавасію і чекають, коли цар подасть знак.
– Чого їм треба? – запитав я в Дафу, бо його погляд був спрямований більше на мене, ніж на Бунама чи на здоровенних голих жінок з опуклими задами на чолі з генеральшею у військовому кашкеті. Всі вони також дивилися на мене. Отже, жінки прийшли не до царя, а до мене. Був серед них і чорношкіряний людино-ангел, той, що вигулькнув із-під землі і своєю кривою ґирлиґою послав мене та Ромілаю на засідку, – він стояв поруч із Бунамом. І ці люди звернули на мене всю чорноту, всю дикість, усю силу своїх вимогливих поглядів. Сам я сидів голий до пояса, остигаючи після тяжкої роботи, і ще відсапувався. Відчувши на собі всі ці погляди чорних очей, я почав непокоїтися. Адже цар остерігав, що тяганина з Муммою не мине для мене без наслідків. Але ж я не зазнав невдачі. Навпаки, я впорався з цим ділом блискуче й успішно.
– Чого вони від мене хочуть? – запитав я в Дафу.
Зрештою, цар теж був дикун. Він усе ще погойдував на довгій стрічці черепом (можливо, батьковим) і мав на своєму крислатому капелюсі людські зуби. Чому я повинен чекати від нього пощади, коли й сам він приречений померти, як тільки виявить слабість? Отже, в мене не було підстав сподіватися, що він не дозволить учинити зло зайшлому чужинцеві лише з любові до справедливості й добра. Ймовірніше, що він не стане мене захищати, коли вони влаштують мені тут пекло. Але цар розтулив свої товсті губи, затінені крисами м’якого капелюха-корони, і сказав:
– Ми маємо дещо повідомити вам, шановний гостю Гендерсон. Чоловік, якому вдається перенести Мумму, стає у варірі повелителем дощу. Його величають у нас титулом сунго, шановний гостю Гендерсон. Тим-то вони до вас і прийшли.
Весь насторожившись, я недовірливо запитав:
– Поясніть мені нормальною англійською мовою, що все це означає? – А сам подумав: «Нічогенький спосіб віддячити мені за те, що я переніс їхню богиню!»
– Від сьогодні ви – сунго.
– Це може бути для мене добре, а може, й ні. Відверто кажучи, щось у всьому цьому мене тривожить. У тих хлопців дуже діловий вигляд. Але чого вони прийшли? Прошу вас, величносте, не продавайте мене в рабство. Гадаю, ви розумієте, чого я боюся. Я думав, що подобаюся вам.
Відштовхуючись долонями від землі, він підсунувся трохи ближче до мене у своєму хисткому гамаку і сказав:
– Ви справді мені подобаєтесь. А після сьогоднішніх подій це моє почуття стало ще глибшим. Чого ви тривожитеся? Для них ви тепер сунго. Їм треба, щоб ви пішли з ними.
Не знаю чому, але в ту мить я не міг змусити себе цілком повірити йому.
– Пообіцяйте принаймні, – сказав я, – що коли зі мною має щось статися, то ви дасте мені змогу передати звістку дружині. В головному вона була мені доброю
