Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Виходить, Арфі може й зовсім не прийти? І що це за день – вирішальний?

Через день після розмови з чарівницями ми залишили човна та пішли на лижах. Першого ж дня з'явилась неврахована обставина: невміння більшості моїх супутників ходити на лижах. Ні, я, звичайно, розумів, що Лонні та Шарль бачать ці штуки вперше в житті. Але, на мій подив, виявилося, що Сотіна теж не може ходити, а Мірра вміє приблизно так, як я можу верхи їздити. Якщо врахувати, що Нірта несе дитину – інше зрозуміло. Дорога перетворилася на пекло. У перший день ми й п'ять тисяч кроків не пройшли. А сам я, напевно, відмотав разів у п'ять більше: доводилося і розвідку вести, й осторонь від маршруту полювати – намарне, так що спати лягли голодними. Отож демони пекла в мене з язика не сходили. Другого дня пройшли всього-навсього дві тисячі кроків, зате завидна – біля струмка влаштували табір, а струмок – це їжа – поки біля табору, нехай рибу ловлять, адже інакше може статися, що застрягнемо де-небудь у такому місці, що й корінців не знайдемо їстівних. Ну, а на мені полювання – на кілька днів дичини, думав, в окрузі вистачить. І ось, повертаючись із полювання, лише двох птахів і взяв, аж зло бере – я відчув. Відчув.

Через тырс я вже оглядав табір.

Вони зупинилися на мису – правильно і неправильно. Що добре – найближчі зарості кроків за сто. Що погано – зарості за сто кроків. Ні, я не обмовився. Сто кроків по снігу непоміченим пройти – це казки. Але зі ста кроків засипати табір стрілами – хоч з лука, хоч із самострілів – штука нескладна. І камінням із пращ – теж. Хіба що табір проти звірів, а не проти людей – тоді все добре.

Два загони в таборі – один…

Усі знайомі – Вождь, Нотівар, той самий, якому я дещо винен за своє вигнання, ще троє наших. Гм… НЕ МОЇХ. Другий – усі незнайомі. Звичайно, я й давніше не всіх міг знати в обличчя, тепер і поготів, але щоби п'ять воїнів, не молодих, та й не старих, і жоден нічим не відгукувався в пам'яті – не вірю. Виходить – з іншого клану. Або… Давай-но подумаємо. Зброя: у наших – звичайна. У чужих, крім дротиків, – довгі ударні списи. І жодного меча, тільки сокири. Випадково так не буває. Тобто, звичайно, можлива – і навіть дуже можлива – п'ятірка бідних, але тоді в них були б сокири робочі – ну хоча б у частини, – а не бойові. І не проводжав би сам Вождь бідняків. Вільні мисливці, причому йдуть на кішку. Коли я розповідав про котів Шарлю і Лонні, обидва були дуже здивовані: чому на них не полюють із луками? Річ не тільки в тому, що наші луки, відверто кажучи, поганенькі – Лонні правду казав: «Ви робите такі луки, які потрібні. Вони погані, тому що вам і поганих вистачає. Були б потрібні кращі – їх би винайшли». Головне тому, що котів, як правило, троплять.[16] А раз так, то в хащах з малої відстані спис б'є сильніше стріли – і, кинутий, звільняє руки для іншої зброї, – а лук ще ховати треба.

У мене було три можливості: пропустити цей загін, повернутися до табору або…

Коли я побачив, що вартового змінив Нотівар, ноги мене самі понесли до вогню…

Нотівар тільки зміряв мене очима й, не упізнавши, нічого не сказав. Звичайно, отерський вартовий мене б зупинив, але в нас так повелося: якщо людина йде сама, не криючись, то в силу вступає Закон багаття. У чомусь правильніший наш звичай: якщо вже гість відкрито йде, то зручніше його біля багаття розпитати, вартовому ж не відволікатися. В чомусь краще отерський: хіба мало ким може бути цей одинак?

Я підійшов до місця, де були складені речі, зняв заплічний мішок, зняв шолом, який перешкодив Нотівару побачити моє обличчя. Зі спеціальної кишені вийняв подарований берет і обидва намиста – із зубів ящера та зубів кішки. Як я здогадався захопити їх із собою? Берет на сталевому підбитті насунув майже на саму потилицю – удару спереду я не пропущу. Зі зброї залишив лише меч, з яким я не розлучаюсь ніколи…

Арфіаль. І наодинці з Візі? Уявляю картину… Хоча сама вчила.

…Решту залишив поруч з мішком.

Підійшов до вогню, побажав присутнім, щоб у їхньому житті було багато ще багать, і тільки тут був упізнаний. З усіх вимовлених слів найм'якіше було: «Зрадник Хайнлорітайн!» Я перечекав шум, посміхнувся старшому над мисливцями і зітхнув:

– Погано жити дурням!

Сподівалися чого завгодно, але тільки не такого нахабства. Мисливець похитав головою:

– «Закон багаття» діє тільки до завтрашнього ранку.

– А вранці ми тебе… – зрадів Вождь.

– Якщо за слідом підете, не повернеться жоден.

Мені ніхто не повірив. Не буду повторювати навіть їхні слова. Вони бачили все ще молоде обличчя Хайнлорі, якого знали порядним телепнем…

Арфіаль. А чому в минулому часі – щодо телепня? У деяких питаннях, яким ти був, таким ти й залишився.

– І ще раз: погано бути дурнями. Спочатку вигнали не того, кого потрібно, залишилися зі зрадником, який їх підводить. Тобі хто дозволив іти з поста?!

Я його спиною чув. І кроки чув. І рука моя давно біля ефеса лежала.

– Тепер хваляться – п'ятеро одного вб'ємо. Навіть не перевірили, чи правда я один.

І це моїх не пройняло. Мисливці, було видно, задумалися, але вони частіше з різними людьми спілкуються, а в наших думки ішли своїм звичаєм: ми вигнали Хайнлорітайна, так звідки в нього можуть з'явитися друзі.

– Я тебе сам уб'ю, –