Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц
Я ж іще в Отері запас сік золотих плодів – там цю хворобу добре знають.
Перекладач. Маються на увазі лимони.
Протрималися.
* * *Іти по дну було холодно. ДУЖЕ холодно. Я і Шарль, який, як не дивно, не вмів плавати, йшли по дну, тримаючи на руках човен. Наші голови були під склепінням човна – там залишалося повітря. Лонні та Приятель уже попливли вперед з очеретиною в зубах – я сподівався, що ні на кого з них не напала судома.
Так, ми якраз проходимо заставу. Ось ми під плотом. Ще треба пройти декілька тисяч кроків…
– Ну й холоднеча!
– На веслах зігрієшся!
– Зараз би іншої рідини!
І ми пішли назад, униз за течією, залишивши погоню в певності, що поки ще лишаємось на озері.
* * *…Це сталося вже після того, як ми з'єдналися з нашими жінками і, навпаки, розпрощалися з Приятелем і Меллою. Нам потрібно було зробити два переходи вздовж берега моря, а далі йти пішки, поки можна – або на лижах – якщо не встигнемо до глибокого снігу. Селище вільних мисливців змінило розташування. По воді добратися можна, звичайно. Але довелось би повз гирла Щучої йти – не хотів я зітнутися зі своїм кланом. Ну, а навпростець, якщо вздовж гори Червоної – вся з червоного граніту – з п відрогами… Там, до речі, і ліс рідкий, і боліт майже немає.
Була моя черга вартувати, коли раптом я відчув… Ступив кілька кроків убік від привалу. Так і є – на борту нашого човна влаштувалися дві чарівниці, причому Тірінь одяглася, як на побачення, а друга в сукні, типовій для отерських служниць, бовтала босими ногами у воді. Коли я подумав, яка це вода, – шкіра на обличчі морозом взялася.
– Я думала, він уже для мами палац на п'ять поверхів вивів, але ні…
Я коротко розповів про те, що трапилося з часу нашого розставання.
– Між іншим, ти міг усього цього уникнути. Тоді, в корчмі, перебив би всіх, хто твоє обличчя бачив… Стій! Не йди! Я тому й вирішила тобі допомогти, що ти цього не зробив. Гаразд. Говорімо у справі. Ми з сестрою про дещо довідалися, про дещо подумали – виходить, що ти матері потрібний навіть більше, ніж вона думає.
– Ти мала рацію, сестро, – озвалася друга чарівниця. – Мені жарко. Матері пощастило.
Їй жарко?!!
– Босоніжка в нас… дуже чутлива. Якщо їй жарко, значить, хтось із присутніх від моїх слів щасливий став. Ну не я ж сама…
Я Арфі потрібен!!!
– Ми прийшли, – Тірінь проковтнула частину речення. – Ну, перше, тебе познайомити… з тобою познайомити…
Вперше бачу її збентеженою до такої міри. Та вона при сестрі наче дитина маленька.
– Ми бажаємо тебе попросити, щоб… щоб ти маму дочекався! Ну, демони пекла! Що вони розуміють! За кого мають!
– Ти не той… не сіпайся. Адже ви на чотири роки вмовлялись?
– Вона запізниться. Я знаю.
Тірінь замовкла відразу, як заговорила сестра. І ще мовчала – поки не стало ясно, що та далі говорити не має наміру.
– Коротше – роби, що хочеш. Гуляй, як знаєш…
А це ще до чого?
– Я ж розумію, що чекати роками важко. Хочеш, притягну тобі Візі за волосся?
– Не треба тягати за волосся. Нікого, ніколи.
Хотів сказати легко, жартома, в тон самої чарівниці – не вийшло. Важко, похмуро впали слова. А на останніх двох словах взагалі немов каркнув.
– Це не все. Коли сестра сказала, що мати запізниться, вона мала на увазі – запізниться на ваше весілля. А просто прийти – мама непередбачувана…
Арфіаль. Від кого чую. Пардон, читаю…
– …Просто вона в будь-який момент може, як приходила вчора.
– Ти мене вб'єш, хлопче, – усміхнулася Босоніжка. – Спочатку така спека, потім крижаний холод. Що тебе засмутило? Захотілося їй подивитися. Прийшла. Приспала вашого вартового, він і не помітив, що дрімав. Побачила, що ти спиш. Поправила ковдру. Пішла. Так вона може прийти в будь-який момент. Продовжуй, сестро.
Вона може прийти в будь-який момент. У будь-який.
– Ти мене зовсім спалиш.
– їй… несолодко, і саме тому ти можеш знадобитися у будь-яку мить. Будь терплячий, будь ласка. Я ж бо знаю, що мою матір у великій кількості терпіти нелегко. Ану повтори, повтори, що ти посмів подумати?! Це хто дурепа? Спасибі!
– Залиш нас, сестро.
Ніколи б не подумав, що Тірінь здатна накази виконувати, але, як з'ясувалося, багато чого я не знаю, – зникла, слова не мовивши.
Арфіаль. А це й для мене новина: такі стосунки між дочками.
– …Не бери в голову все, що сестра тут наговорила. – Чаклунка говорила тихо, короткими фразами, з великими проміжками. – Запам'ятай головне: мама запізниться. Вона, звичайно, своєму слову хазяйка… загалом.
Замовкла надовго, але в мене і думки не виникало вставити своє слівце або питання задати.
– Але ти їй потрібен. Навіть не уявляєш собі наскільки. Тому… – Знову мовчання. – Я не буду втручатися…
Здається, це вона сама собі сказала.
– Я не буду втручатися, але я обіцяю тобі, що у ВИРІШАЛЬНИЙ ДЕНЬ влаштую вам розмову. Тебе до неї доставлю або її до тебе – це вже як
