Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Молотарка! Молотарка загориться! — кричав агроном, котрий теж прискочив однокінною бідою. — Молотарку треба рятувати! І трактор обгорить!

— Туди вже не підступишся, — бідкався старший пожежник.

— Чи всі вийшли? — запитав я своїх хлопців. — Дівчата наші де?

— Каті нема! — гукнула Юлька.

— Де вона була?

— Там… біля молотарки, — сказала якась стара жінка. — Я бачила, як вона помагала Мотрі. Мотря ж кульгає.

— Мотре! Де ж Катя?

— А вона мене довела осюди, — на місце, де стояла, показала Мотря, витираючи долонею брудне від сажі обличчя, — а сама знову побігла до молотарки.

— Так чого ж ми стоїмо? — стривожено вигукнув Ванько Першоцвіт. — Рятувати!

— Ванько! Зажди!

Він махнув рукою, вихопив у когось з пожежників мокрого лантуха, накрився ним і пірнув у стіну диму та вогню. Я дав знак хлопцям і разом з ними побіг услід за Ваньком. Довкола розляглося пекуче чорно-сіре гариво. Ми розгублено никали серед нього пробиралися наосліп туди, де мала бути молотарка, нарешті не витримали й вернулися назад.

— Лийте, лийте воду в той бік! — кричав я пожежникам, хоч вони й так старалися з усіх сил.

Час ніби зупинився. Кожна хвилина забирала у мене надію. Та ось з кола вогню з’явилася постать Ванька. Він тримав на руках Катю. Голова дівчинки була обгорнута мішком, хлопець же був схожий на обпалене блискавицею дерево: волосся, вії, брови — все присмалено вогнем. Він передав нам на руки дівчинку, встиг прошепотіти:

«Знайшов… під молотаркою…» — і впав.

Ми одразу ж повезли його мотоциклом до школи, викликали фельдшера. Опіки були страшні. Ванько марив, кликав у забутті Катю. Дівчата чергували біля нього, плакали тихцем. Надвечір його не стало.

Мені здалося, що серце моє зупиняється. Не зумів уберегти, не зумів! Ніч. Безкрайня ніч.

Ванька готують до похорону, а я ходжу посадкою, никаю, мов привид, дивлюся на байдужі зорі. І прегарний місяць мені здається потворним, і Чумацький Шлях якоюсь сірою плямою, і пісні пташині — як насмішка над горем. Як жити далі? Краще б загинув я. Хай би сто разів помер, аби вони жили — мої любі діти!

Сьогодні вивозили молодші класи. З району прислали три ЗІСи. Вмощували вихованців, як оселедців у бочку. І все ж для семикласників місця не вистачило. Інспектор з райвно, прощаючись зі мною, винувато одводив погляд убік.

— Залишаю вас повноправним господарем дитбудинку. Поховайте Першоцвіта, заспокойте дітей. Телефонуйте в район, добивайтесь, щоб дали ще одну машину, доганяйте нас.

Я кивнув йому, нічого не сказавши. Та й що було говорити?

Двір дитбудинку став пустельним, якимсь неживим. Ні крику, ні щебетання дітей. Усі мої вихованці зібралися біля труни, дівчата обряджали свого товариша в останню путь, вистеляючи труну квітами. Катя лежала горілиць на галявині серед беріз, дивилася мовчки в небо. Очі в неї були сухі, запалені. Я звелів не турбувати її.

Хлопці викопали могилку на горбах, під віковою сосною. Мовчки однесли домовину до ями, поклали на пахучі зарості чебрецю. Почорніле обличчя покійного було якесь скорботне й доросле.

Я сходив на лісову галяву, тихенько торкнувся до Катиного плеча.

— Пора, Катю…

— Що? — сухо запитала вона.

— Ходімо.

— Навіщо?

— Проведи товариша… — якось несміливо запропонував я.

— Не можу, — прорвалося з грудей дівчинки ридання. Вона одвернулася, притиснула пасмо пшеничних кіс до очей. — Не можу! Це я, я винна! Якби не я…

Я обняв її. Вона вибухнула новим плачем, ткнулася обличчям у мої груди. Підтримуючи, я повів її до могили. Дівчата розступилися, обняли подругу. З села надійшов гурт жінок, котрі підхопили голосіння.

Іванка поклала на груди товариша пучечок білих диких гвоздик, приклавши долоні до щоки, тихенько завела жалібний виспів, печально вдивляючись у мертве обличчя Ванька:

Ой Іванку, Іваночку, Що собі думаєш? Ой, чого ж ти, милий друже, Та й нас покидаєш…

— Замовкни! — раптово заридав Гриць Діброва. — Не треба, не треба! Не можу слухати!

Він упав перед домовиною на коліна, спина його судорожно здригалася. Дівчата підвели його, почали заспокоювати. Я виступив наперед.

— Діти… товариші мої! Ми думали, як діяти в цю грізну годину, що настала для народу нашого. А товариш наш, не задумуючись, показав нам, як треба діяти. В останній письмовій роботі він писав: «Нащо живе людина? Щоб віддати себе, всі свої сили, знання, здоров’я заради щастя інших». Діти, друзі… Ваш товариш знайшов відповідь. Вічна слава йому!..

Ніч. Небо насупилося. Почалася гроза. Покотилася злива. Блискавиці шмагали вогняними батогами десь недалеко, поза школою, поза всім наших обійстям, ніби заганяли цвяхи в піщані горби. Від грому дрижали шибки у вікнах. Діти не спали. Всі одинадцятеро зібралися в моїй кімнаті, сиділи, обнявшись, на ліжку, на кріслах, на дивані, щулилися від нервових дрижаків.

— Страшно як, — прошепотіла Марта.

— Чому?

— Наче він тут…

— Хто?

— Ванько…

— І мені він ввижається, — озвалася Юлька. — Як живий.

— Що ж з нього зосталося? — якось дивно промовив Толик, поглядаючи у вікно, на вогнисте мерехтіння грози. — Де ж його палкість, де його поривання у мандри? Де те, що повело його в огонь, щоб врятувати інших? Учителю, що таке смерть? Ви, дорослі, так багато написали книг про тайну буття. А тут смерть — і не зостається нічого?

Я