Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Мовчання. В очах — сірих, блакитних, чорних, карих — мерехтять, ніби відблиск далеких заграв, гнівні іскри. Дивляться на мене, крізь мене.

— Діти, де б ми не були, що б з нами не сталося, — не забувайте тих, котрі пройшли перед вами: героїв, мучеників, хліборобів, матерів. Будьте гідні їхньої пам’яті».

— Прізвище?

— Микола Горенко.

— Професія?

— Композитор. Працюю в Сміянах директором Будинку культури.

— Знаю, знаю… Був на вашому концерті в районі. — Воєнком підвів змучене обличчя, потер червоні від безсоння очі. — То що ж з вами робити? В тилу подумають, де використати вас… по спеціальності.

— Товаришу майоре, — захвилювався Микола. — Тепер не до пісні. Я прошу послати мене в діючу армію.

Воєнком сумно всміхнувся, помовчав. Підвівся з табуретки, підійшов до вікна. Там, на подвір’ї, простяглася довга черга. Все добровольці. Юнаки й дівчата. Сколихнулася юнь, ніби єдина душа, без страху, без сумніву.

Він зупинився біля Горенка, дружньо поклав руку на плече.

— Я розумію вас. Тільки в основному не згоден з вами…

— В чому, товаришу майор? — здивувався Микола.

— Щодо пісні. В найстрашніші дні наш народ беріг пісню. Згадайте історію. Так і тепер. Ви ж пісняр, хай ваша інтуїція підкаже, що в такому страшному поєдинку пісня інколи буде потрібніше від снаряда. Чуєте, Горенко?

— Чую, — виструнчився Микола.

— Що ж робити з вами? Хай буде по-вашому.

— Єсть, — віддав честь майорові Горенко.

Заплакана мати збирала сина в дорогу.

— Сон мені недобрий снився, синку, — говорила, втираючи сльози. — Серце віщує погане… Ніби летять над Дніпром літаки німецькі, так низько, повільно. І бачу я, що люди в них страшні, якісь ніби неживі, визирають з віконець, заглядають у хату. Коли тут Оленка стоїть у вінку, в білому платтячку. Літак опустився біля неї. Гульк, якийсь офіцер, німець, вийшов з дверцят, ходить довкола, паличкою торкається вінка, сміється, потім розгнівався й зірвав вінка. А далі — пожежа, вибухи якісь.

— Що сон? — похмуро озвався дід Василь, ніби прокидаючись від тяжкої задуми. — Все буде страшніше від будь-яких снів. Не задушили чорта в зародку, тепер він погуляє по світу.

Микола мовчав, старанно застібаючи ґудзики на футлярі своєї кобзи. Оленка стояла поруч, тамувала сльози, не промовивши й слова. Що тепер говорити? Руйнувалися мрії, невідомий ураган налетів, зім’яв нещадно найсвятіші помисли, плани. Широкі обрії думки впали, потьмяніли, звузилися до однієї тривожної миті, до цього траґічного моменту. Здавалося, ніби зупинився рух життя, люди повисли над прірвою долі, у неймовірному напруженні зберігаючи рівновагу.

Дід Василь обняв онука, поцілував у чоло.

— Щасти тобі, синку, — пильно подивився в темно-сірі Миколині очі. — Іди, не оглядайся назад. Ніколи. Не жалій… навіть життя, але й даром його не віддавай. Пам’ятай: смерть долається смертю. І ще не забудь — людина, буває, вмирає й без видимої смерті. Коли в дорозі до самого себе зраджує себе ж. Кожен з нас незглибимий. Добре, що ти не забув навіть у ці страшні дні кобзи. Пісня благословляє і на любов, і на праведний бій. Не забувай цього.

Микола аж задихнувся від зворушення, змахнувши з вій сльозу.

— Прекрасне напуття, — сказав, цілуючи діда. — Тільки не про любов тепер пісні співати. В таку годину душа рветься до бою.

— Саме тепер, — суворо заперечив дід Василь, — Саме зараз, коли ворожа сила котить на нас усю свою злість і ненависть. Чуєш, синку? У найглибшій зневірі, у самому пеклі пам’ятай мій заповіт: ми живемо не для війни, а для великого творення. Прощайся, Марусе, з сином.

Мати благословила Миколу, припала до його грудей, заридала. Ніби віщувало материнське серце, що не побачить вона вже свого єдиного сина. Він не втішав, гладив її сивіюче волосся. Жодне слово зараз непотрібне, банальне. Він з болем дивився в її змучене, помережане життям обличчя, в її вицвілі, та все ж прекрасні очі, й почуття невимовної ніжності підступали клубком до горла.

Нене, мученице моя! Як висловити безмежну любов до тебе й ту гіркоту в душі, що її викликає доля твоя? Завжди мовчазна, завжди в цілоденній праці, завжди в прагненні віддати комусь частку свого бездонного серця, своєї любові. Ти ніколи не думала про себе, не нарікала на долю, не замислюючись, день і ніч віддавала свою силу й снагу в жертву ближнім своїм. Чим віддячу тобі? Коли?..

Оленка провела чоловіка далеко за село. За підводами слалася курява. Спереду вигравала гармонь, та її було ледь чути через лемент жінок і матерів. Немилосердно пекло сонце, а над буйними житами шалено видзвонювали свою пісню жайворонки.

Микола й Оленка затрималися, пропускаючи односельчан уперед. До них підійшов Сергій. Він ударив долонею Миколу по плечу.

— Чого ніс повісив, друже? Розіб’ємо гадів — вернемося назад. Оленонько, бажаю щастя! — подав їй руку на прощання.

Вона обняла його, поцілувала.

— Повертайся з перемогою, Сергію!

Хлопець жартівливо приклав руку до грудей.

— Ну, Миколо, після такого поцілунку і вмирати не страшно!

Побіг наперед, залишаючи їх наодинці.

Оленині очі сповнилися сльозами туги й тривоги. Чи це передчуття біди? Микола взяв у долоні, як найбільшу святиню, її личко, з мукою заглянув у ясні очі.

— Оленко… — промовив глухо. — Образ твій понесу у серці.