Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Чую, Миколко, — пересохлими вустами прошепотіла дружина.

— Пам’ятай клятву вірності.

— Пам’ятатиму, любий.

Останні обійми. Останні важкі сльози. Микола одступив крок, на його блідому схудлому обличчі востаннє спалахнули для неї сірі, затьмарені очі — відблиск душі.

— Бережи дитя, Оленко. То надія наша і любов.

Поправив кобзу на плечі, торбу на спині, рушив. Вона вже не може й слова сказати. Німо, не витираючи сліз, дивиться услід коханому.

Підводи йдуть далі й далі, ховаються за посадкою. Люди вервечкою тягнуться за ними, і вже не відрізниш Миколу, який догнав товаришів.

Оленка ще довго стояла, мов придорожня верба, сповнена тугою, сумом і якоюсь незбагненною, в цей момент зродженою, ледь відчутною вірою.

(З щоденника Громограя)

«…їздили з завучем у район. Розпитували в райвно, що робити з дітьми. Ніхто нічого не знає. Вісті з фронтів тривожні, наші війська відступають. Сильні танкові клини заглиблюються в Білорусію, Україну. Над нами часто пролітають «месершміти», стріляють по людях, гуртах худоби. На околиці Сміянів загорілася хата баби Векли. Доки люди встигли добігти, вона перетворилася в гігантську свічку — полум’я жухнуло аж до неба. Баба стояла оддалік, сплескувала руками, кляла фашистів — щоб їм ні дна, ні покришки!

Ми взяли бабу Веклу до дитбудинку, тим більше, що родичів у неї нема. В селі орґанізували кілька протипожежних пунктів: цистерни з водою, насоси, наспіх одремонтовані колгоспними ковалями. Встановили чергування. Герасим Степанович виділив коней для термінових виїздів на пожежу.

Дівчатка-старшокласниці прийняли замовлення від військової частини шити бійцям Червоної Армії білизну, сумки для протигазів, теплі рукавиці. Хлопці проходили військову та спортивну підготовку, старанно вивчали гвинтівку, кулемет. Ночами разом зі старшими сільськими парубками ходили поза селом, чергували, чи не скинуть, бува, десь німці розвідників або диверсантів?

Тривога, тривога. Повзуть непевні чутки. Дехто панікує. Люди хапають сіль, сірники, цукор, мило, гас.

Що буде? В діючу армію мене не беруть, і вік, і здоров’я не те. Я, правду кажучи, трохи розгубився. Треба заспокоїтися, не піддаватися настрою моменту.

Знову був у районі. Що робити з дитбудинком? Обіцяли днями малечу вивезти на схід, а зі старшими доведеться трохи зачекати.

— Доки?

Одмахуються, не відповідають. Не до вас, мовляв, є справи важливіші.

А хто скаже, що воно найважливіше? Може, саме діти, то і є найважливіший скарб для нашого народу? Не стане дітей, навіщо ми, дорослі? Навіщо наше знання, вміння, досвід, багатство?

Ходив до секретаря райкому. Заклопотаний, схудлий, трохи роздратований.

— Невже ви гадаєте, що ваш дитбудинок виняток? Ми знаємо, не забуваємо. На моїх плечах сотні об’єктів. Терміново вивозимо на схід промислове обладнання, цінні запаси сировини, спеціалістів… Зачекайте трохи, ось скоро будуть машини — підкинемо, — відмахнувся секретар. — А взагалі, пора й власними силами діяти. Старшокласники вже майже дорослі люди.

Приїхав додому розчарований. Діти ходять, питають, зазирають в очі. Відмовчуюсь. Що я їм скажу? Чим поясню те, що діється? Нелегко їм пережити такі страшні потрясіння, коли навіть душі дорослих, досвідчених інколи хитаються».

Нещастя впало, як грім з неба.

Німецькі штурмовики бомбили баржі на Дніпрі. Дві бомби впали на Сміяни. Рядом з хатою Горенків зметнувся в повітря стовп диму й вогню, засвистіли в усі боки осколки. Оленка була в хаті. Коли вона, холонучи від жаху, вискочила на ґанок, гуркіт літаків уже даленів. Над селом котився жіночий лемент. Горіла чиясь хата. Високий стовп диму стояв над колгоспним подвір’ям.

— Оленко, — почувся голос діда.

Вона озирнулася. На городі, важко схиливши плечі, ніби тримаючи важкий тягар, стояв дід Василь. Оленка метнулася до нього, слабо зойкнула. Між огудиною огірків лежала горілиць Миколина мати. Полотняна сорочка на грудях закривавлена, суха рука судорожно стискає сапу. А очі… ясні очі тихо всміхаються Оленці. Щось шепочуть, печально здригаючись, вуста.

Оленка впала на коліна, цілувала її руки, ридала.

— Що ж це таке? Дідусю, треба лікаря! Боже мій… Що ж це таке?

— Не треба, — шепотіла мати. — Не треба лікаря… я вмираю… Ніщо не поможе… їдь, дочко… Збережи онука… Чуєш?

Вона хотіла підвести руку, щоб перехрестити Оленку, та сили покинули її. Шелестіли, як степовий легіт, останні слова:

— Я молитимусь за вас матері божій… щоб з’єднала нас… Оленко, їдь па схід… Дитину збережи… Не згадуйте лихом, діти мої… Прощайте, тату…

Вперше в житті бачила Оленка, як тяжко ридав дід Василь. Усе тіло його тряслося, в грудях щось клекотіло, стогнало, ніби многостраждальна душа хотіла вирватися з немічного тіла, щоб полинути за дочкою своєю.

Схоронили її на цвинтарі, під гіллястим кущем шипшини. Поставили маленького дерев’яного хреста. Оленка стояла поряд з дідом Василем на колінах, розгладжувала долонями дернину, ніби хотіла прийняти від покійної останнє тепло її.

Другого дня Оленка готувалась до від’їзду. Пакувала чемодан, зав’язувала клунок з припасами для майбутньої дитини. Дід сидів під іконами, висушений, почорнілий. Він так схуд, що здавалося, в сіряку немає тіла. Тільки вогонь, що вічно палив його душу, інколи засвічувався з-під брів.

Газети несли страшні вісті. Ворожа повінь невпинно просувалася на схід. Україна горіла в огні нищівного бою. Мільйони людей відкочувалися вглиб країни. Лише віра в правду та любов до рідної землі давала наснагу збентеженим людям.

Оленка питала