Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Зненацька простір дихнув пекельним вітром, блискавиця різонула по очах. Миколу кинуло навзнак, в останню мить ще устиг побачити дві ракети, що зеленими зірочками спалахнули над Дніпром — сигнал до відступу… усі переправилися. Та небо враз звалилося на нього купою уламків, і все з гуркотом покотилося в бездонну глибінь, у небуття. Світ огорнула тиша.

Свідомість поверталася повільно, болісно. Мов крізь вату, долинали до Мнколиного слуху звуки вибухів, далека канонада. І він навіть не міг втямити, що воно й до чого, йому здавалося, що він маленьким хлопчиком лежить на печі і чує, як бабуся, пораючись, щось бурчить, бу-бу-бу! — глухо грюкає рогачами, ду-ду-ду! — стугонить заслінкою, від якої аж пашить на всю хату жаром, і жар цей проймає і його, Миколу, хоч він аж за комином. Він кидається, борсається, хоче втекти з печі, підводить голову…

Що це навколо? Люди… Чому вони лежать тут непорушно, дивно розкинувши руки? Шинелі якісь пошматовані, зброя, порожні гільзи від набоїв. Горить село, мерехтять далекі язики полум’я і здається, що люди ворушаться. Поволі він приходить до тями, розглядається. Ось взводний. Юнацьке обличчя скривлене якоюсь дивною посмішкою, мертві очі вп’ялися в небо.

Микола помацав рукою довкола, намацав кобзу, наплечник, поповз вздовж окопу. Невже, крім нього, нікого нема? Скрізь мертво — жодного звуку чи стогону. Страх стиснув серце. Хотів звестися на коліна. Встав і скрикнув від болю в шиї. Знову впав. У голові паморочилося, дзвеніло. Треба не поспішати. Берегти сили. Може, пощастить добратися до Дніпра. А там… якось на той бік… до своїх.

Минуло кілька годин… Чи хвилин? Микола відчув прохолоду, розплющив очі. Темрява скрадала виднокрай, насувалася звідусіль, ніби підповзала якась чорна потвора, щоб задушити його, знівечити до краю, осліпити, кинути в темне провалля. Враження було таким болісним, зримим, що Микола через силу аж звівся на руках, щоб захиститись. У грудях хрипіло, віддавало пекучим болем у серці, але він бурмотів щось назустріч ночі, божевільно погрожуючи їй:

— Стій, кажу тобі! Я ще хочу бачити живих… я ще хочу зустріти… сонце…

А потвора мовчки, зловісно насувалася далі на нього. Ось уже її щупальці, невидимі, нездоланні, поряд з ним… ось вони хапають, обплутують… Він заборсався, лихоманково загрібаючи руками землю, трохи проповз, ніби вириваючись з обіймів ночі. Сили танули. Тіло відмовлялося допомагати в цій шаленій боротьбі ще живому розумові.

Сльози котилися по запилених щоках і падали, мов останні краплини життя, в спраглу, потріскану землю.

Та ось і сліз не стало. Захолонуло в грудях, болісно затріпалося серце, сповільнюючи своє биття. Згасаючий погляд піднявся вгору, ковзнув, мов поранений птах, над темними брустверами окопів. Невже він більше не почує жодного слова Оленки, не побачить рідного обличчя матінки?

Пітьма мовчала. Тільки десь оддалік гриміли металом дороги. То по рідній землі, мов по грудях матері, котилися й котилися ворожі машини. Безумна лють оживила груди бійця. Він скреготнув зубами, з вуст його зірвалися якісь слова — жовчні, відчайдушні.

Огледівся. Невже покинули? Напризволяще? Одного… серед ворогів… Слова зривалися й пропадали в проваллі, так і не вимовлені вголос. Неначе хтось інший сказав їх. Не він.

Хвиля відчаю залила його душу, нестерпним болем пройняла серце. Микола заридав, тяжко обнявши кривавими долонями землю, ніби цілував її востаннє своїми потрісканими спраглими вустами.

Бився підстреленим птахом на кручі, один у цілому світі, карався власним болем і не знаходив серед суцільної пітьми ночі ні крихти втіхи.

На світанку його знайшли на кручі два німецьких солдати. Підхопили під руки, поставили на ноги. Щось поджеркотіли, розглядаючи кобзу, посміялися, але повісили її через плече Миколі. Мов крізь туман, він бачив усміхнені молоді обличчя, а на грудях — орлів зі свастикою в кігтях. Не дивувався, не боявся, тільки не міг збагнути, чого вони регочуться. Про що джеркочуть?

Його привели до клубу. До того самого клубу, де він минулої ночі грав. По вулиці торохкотіли чужі машини, ляскотіли гусеницями танки, повзли колони солдат. Чаділи недогарки хат.

Миколу завели до залу. Поставили перед столом. Солдати виструнчилися перед молодим випещеним офіцером з красивим владним обличчям у чорній уніформі СС, щось сказали йому. Знявши з Миколиного плеча кобзу, поклали на стіл. Той здивовано підвів брови вгору, вказав Миколі на стілець. Звернувся українською мовою з ледь помітним акцентом:

— Сідайте. Ви один з тих?

Микола очманіло подивився на офіцера, краєм ока відзначив пов’язку зі свастикою на рукаві. Чого він хоче, цей вилизаний гітлерівець? Дозволяє сісти? Він важко опустився на стілець, облизнув пересохлі вуста. Офіцер помітив це, щось звелів солдату. Перед Миколою поставили склянку з коричневим напоєм.

— Коньяк, — усміхнувся офіцер. — Випийте. Це поверне вам сили.

Микола взяв склянку, ковтнув палючої рідини. По тілу прокотилася гаряча хвиля. Він глянув на офіцера. Той здивовано переглядав документи полоненого.

— Ком-по-зитор, — протягнув він. — Хм, дуже дивно. Ви справді композитор?

— Так, — сухо відповів Микола.

Він не міг ніяк зорієнтуватися, не міг збагнути, що потрібно цьому офіцерові, чому він тут і нащо його привели сюди. Есесівець всміхнувся, поплескав Миколу по плечу.

— Серед бою у ворожому стані зустріти раптом… композитора, це і химерно і… вражає! Можливо, майбутній Моцарт.

— Я не Моцарт! — ледь спромігся на слово. — Я рядовий музикант. А тепер — просто боєць, солдат.

— Ну, ну, —