Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Їдь, дочко. Я сам дам якусь раду дітям, ти ж повинна берегти не тільки себе, а й майбутнє дитя. Їдь, не сумнівайся.

Після короткої підготовки взвод, у якому був Микола, перекинули до Дніпра. Машини йшли лісом, виючи на піщаній дорозі, фари погашені — боялися повітряного нападу.

Микола вдивлявся у пітьму, жадібно вдихав знайомий запах рідних лісів. Десь недалеко, праворуч, були Сміяни. Чи живі-здорові його рідні? Жодного листа не отримав ще від них відтоді, як вирушив з дому. Тільки в короткому сновидінні інколи привиджувалась йому Оленка, заплакана мати, насуплений дід Василь. Воші поставали тінями серед пожарищ, серед імли, серед виру людей. І мовчали, дивлячись страдницькими очима на Миколу. Ці видіння ще болючіше ятрили його душу, непокоїли серце.

Зупинилися на піщаній косі. Спереду блищала вода. На тлі далекої заграви бовваніли правобережні кручі. Там зловісно ворушилися, звивалися в нічній імлі язики полум’я, мерехтіли сполохи канонади.

Почулася команда. Солдати вискакували з машин, лаштувалися в колону, мовчки рушали до переправи.

А переправою нескінченним потоком ішли запилені, закривавлені бійці. Суворі, злі. Йшли прямо з бою, обпалені вогнем атак і контратак. Відчувалося, що фронт уже недалеко, що він невблаганно накочується на тіло України, поглинає його, ніби якась потвора.

— Тривога! — раптом понеслося від переправи.

З-за темної кручі з пронизливим виттям виринуло кілька ворожих штурмовиків. Заторохкотіли кулемети. Зі стогоном і прокляттями падали в воду ріки бійці, коні. Лавина відступаючих ощетинилася гвинтівками, ручними кулеметами. Звідкілясь узявся наш винищувач, кинувся на ворожих потвор. Один штурмовик спалахнув і під злорадно-радісні крики сотень людей потягнув чорного димуючого хвоста донизу, врізався у воду, лише стовп вогню і пари піднявся на тому місці.

Й знову заворушилася нескінченна колона, рушаючи на схід.

На правому березі, біля переправи, Миколу зупинили. Високий, худий, мов жердина, сержант схопив його за руку, почувся знайомий голос:

— Здоров, бра! Звідки ти? Яким вітром?

Микола впізнав Нетребу. Кинулися в обійми один одному. Ляпали долонями по плечах, сміялися від радості несподіваної зустрічі. Комсомольський секретар був у почорнілій гімнастьорці, в розхристаній шинелі, з трофейним автоматом. Він дивився на Миколу темними, глибоко запалими очима, смикав за рукав шинелі, не вгаваючи, запитував:

— Давно з дому? Що чути? Як там у районі? Чи евакуювали дітей з дитбудинку? Де дружина? Виїхала чи ні?

Микола відтягнув Нетребу вбік, щоб не заважати іншим.

— Жодного листа, — схвильовано відповідав. — Як у воду впали… Зовсім поряд, а не довідаєшся. Коли я виїжджав, Оленка ще нікуди не збиралася. Громограй бідкався, що робити з дітьми. Він чолов’яга певний, щось придумає… А нас кидають на захист переправи. Сьогодні вночі займаємо оборону. А ти?

— Був у боях. Поранений. Дрібниці. Заживе на ходу. Злий я, Миколо! Ой, який злий! Скільки горя! Скільки смертей і мук! Боляче за людей, які залишаються! Ти тільки поглянь уважно в їхні очі. Стільки болю! Багато горя. Та все мине. Пройде. Довгий шлях, Миколо. Та все ’дно вірю. Прийде мир. Буде ясний день. Чуєш, Миколо?!

— І я вірю, друже! І дід Василь мені на прощання те саме казав. Казав, що, воюючи сьогодні, треба вже думати про грядущий день, мріяти про нього в пеклі війни. Тільки душа інколи не витримує. Муки нелюдські.

— Що ж, — потиснув Миколину руку Нетреба. — Дід твій далеко бачить. Досвід колосальний. Так і треба мислити. А душа… що ж душа… Хай тіло болить, а душа гартується на тому болю. Така епоха. Стальна! Все винесемо! Буде й на нашій вулиці свято. Мені пора. Прощай!

— Прощай, друже! Якщо зустрінеш коли-небудь Оленку…

— Не валяй дурня. Будеш живий. Запевняю. Сам зустрінеш. Точно кажу. А побачу я — передам. Що любиш, що вірний. Головне — віра, Миколо. Чуєш? Віра! Буває, хмари в небі. Не видно зірок. Але ж вони все-таки є?! Хмари не вічні. Чуєш?

— Чую, друже, — шепоче Микола, дивлячись услід Нетребі. — Хмари не вічні. Вічні зірки.

(З щоденника Громограя)

«…Пустка в душі. Темно.

Зранку на поле виїхали колгоспниці молотити скошений ячмінь. З ними й деякі наші дівчатка з старших класів, подавати на барабан молотарки снопи, віяти зерно. Стояла страшна спека, парило.

Після дванадцятої з-за дніпровської гори вихопилося три фашистські літаки, заторохкотіли з важких кулеметів. Зробили кілька кругів над полем, скинули запалювальні бомби. З-за лісу вдарили зенітки, в небі з’явилося намисто кучерявих хмаринок-вибухів. Літаки розвернулися назад.

Над полем здійнявся чорний стовп диму. Наші пожежники зняли тривогу. В колгоспі запрягли бричку з насосом, помчали до молотарки. Я вивів з гаража мотоцикла з коляскою, зі мною сіли Женя, Ванько і Гриць. Вітько, близнюки й Толик їхали за нами на велосипедах.

Коли ми вибралися на гору за Горілим Лісом, то побачили страшне видовище: лан пшениці палахкотів, полум’яне кільце поволі змикалося довкола молотарки, що стояла на вижатій ячмінній нивці. Жінки тікали від пекучого вогню, кричали, деякі падали на землю і, затуливши долонями обличчя, качалася по стерні. Пожежники врізалися бричкою в ще вільний прохід, поливаючи людей потужним струменем: про те, щоб врятувати хліб, годі й думати.

Я звелів хлопцям покинути мотоцикла і веломашини під лісом, бігти на поміч. Ми облилися водою, кинулися