Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Я припала до силового поля, впиваючись жахом від побаченого, і Мантикор, помітивши мій уважний і пильний погляд, грізно зиркнув на мене. Я хотіла протиснутися через силове поле і розірвати його на шматки, але розуміла, що ця страшна істота може з легкістю мене вбити. Зір мій затуманився, коли очі застелив туман люті: я згадала Енміті в останні хвилини її життя, пригадала ту відсіч, яку вона дала, той дивовижний останній ривок, що вона зробила, доки зброя Тайруса не розірвала її на шматки. Енміті, яка знала, що таке співчуття. Яка, як і я, виросла у загонах.

Вона померла за Рандевальда фон Домітріана. Вона все своє життя, до останнього подиху, до останньої судоми м’язів захищала свого господаря від його ворогів і боролася за нього, а в нагороду він згодував її своєму Мантикору.

Свіже м’ясо.

Я хотіла закричати. У горлі застряг крик лютої образи на долю, яка показала мені, як мало я значу, продемонструвавши, що всі мої відчуття і все моє буття — це лише придаток до справжньої людини. Але ж я була чимось більшим за це. Вона була більшим за це. Ми були більшими за це.

Я давно змирилася з тим, що я не справжня людина, і ніколи не сумнівалася в цьому до сьогодні, до нападу гострого болю, який я відчувала зараз. Як могла несправжня істота відчувати таку глибину скорботи, що охопила мене, коли Сайдонія... коли Сайдонія... коли вона...

Я впала на землю, і з моїх вуст злетіли задушливі звуки, що майже походили на плач, тому що хто б не наказав першій машині створити Діаболіка, він велів їй позбавити нас слізних проток. Вони вирішили створити мене з меншою кількістю людських якостей, і все ж вони не позбавили здатності відчувати біль, вони забрали лише способи висловлювати його.

Мої пальці відчували поколювання силового поля. Спостерігаючи, як Мантикор розриває на шматки те, що залишилось від Енміті, мені хотілося прорватися через силове поле і вбити цього звіра, тому що я не дозволю, щоб подібне сталося зі мною. Я не піду в забуття, ніби ніколи й не існувала. Я не згодна, що значу менше, ніж ці люди, тільки тому, що вони мене зробили такою.

Я відчувала, я гнівалася і мені було боляче, і вони не зможуть відібрати цього в мене. Сайдонія померла, і я ніколи не забуду цього, але це не стане моїм кінцем, ні, ні. Ні, я знову зведуся на ноги й продовжуватиму існувати як Діаболік Немезіда, будучи творцем своєї долі всупереч усім.

Я стану Діаболіком, який викує нове майбутнє. Не тільки заради себе, але й заради всіх справжніх людей. І це буде моєю помстою: я стану творцем власного життя і доведу, що воно чогось варте.

Коли я повернулася на «Олександрію», Тайрус зустрів мене в кімнаті над його бібліотекою: під ногами виднілося блакитне небо, крізь яке заглядали палючі сонця, від кидаючи величезні тіні на стелю, а потім моя тінь почала наближатися до його, вона ставала все вищою й більшою, поки ми наші тіні не злилися в одну, одну силу над цілим Всесвітом.

— Ти змінила свою думку? — запитав він, взявши мене за руки.

Я не опустилася на коліна і не піднесла його долоні до своїх щік. Я порушила всі можливі протоколи і поглянула йому прямо у вічі.

— Я не буду вашим Діаболіком. Але я буду вашою Імператрицею.

МОЄ ПЕРШЕ засідання Сенату мало відбутися на ранок перед урочистістю. На відміну від Сайдонії, мене не готували до цього протягом усього життя, і єдиною людиною, з якою я могла порадитися, був Тайрус Домітріан. Я відправила до нього Служницю із коротенькою запискою, у якій запитувала, як мені поводитися і чого від мене очікують.

Невдовзі прийшла відповідь:

— Сядь на будь-яке місце в другому ряду.

— Пробудь там не менше п’ятнадцяти і не більше тридцяти хвилин.

— Висловлювати свої думки не потрібно.

— Проголосуй так, як того бажає мій дядько, і роби те, чого він від тебе очікує. На першому етапі це головне.

— Нічого не бійся.

Трохи ображена останнім пунктом, я м’яла його листа, доки він не стерся на порох.

Зала для Малих Зборів не вражала своїм зовнішнім виглядом. Лише кілька Сенаторів прибули на збори особисто, більшість же прислали замість себе радників, щоб мати змогу спостерігати за процесом судочинства з галактичних форумів. Коли підходила їхня черга виступати, з’являвся аватар Сенатора. Але тим із нас, кого у Хризантеміумі утримували насильно, не можна було не прийти.

Тож я сиділа мовчки, слухаючи промови ораторів Малих Зборів на теми, що не мали до мене жодного відношення: сільське господарство, ціни на товари, контракти на галактичний транспорт....

А потім порушили питання постанови про примусове усунення Намісників у всіх колоніях Ексцесів, що виступали за освітню реформу без згоди Імператора.

Мова йшла про такі планети, як Люміна — домівка Невені, — і про таких людей, як її покійна мати.

Я точно знала, за що потрібно проголосувати, аби