Діаболік - С. Дж. Кінкейд

— Ти знаєш, що це таке? — запитав Тайрус, вказуючи вниз. — На цих полицях, у статичному полі?

— Ні.

— Це цінні артефакти, які називають книгами. Це стародавні сховища знань, що зібрані в портативному вигляді.

— Це якісь... наукові тексти? — припустила я, згадуючи заборонені матеріали Сенатора фон Імпірінс.

— Деякі з них, — відповів він з напівусмішкою. — Втрачені бази даних з Наднової зірки були на електронних носіях. Ті, які не знищила Наднова зірка, були видалені за допомогою лише кількох натисків кнопки. Проте ці книги містять знання в реальній фізичній формі. Після заснування перших колоній, багато книг було вивезено із Землі, але з плином часу ними перестали користуватися. Ніхто не взяв на себе клопіт знищити їх, тому я зібрав книги в себе. Це одне з моїх... дивацтв. Ніхто не переймається, коли безумець виявляє інтерес до таких речей.

Я згадала Матір-Засновницю та її «безцінні» старі речі, що, ймовірно, тепер були знищені разом із нею. Як не дивно, хоч я й не була прив’язана до неї, при згадці про те, що вона померла, мене пронизав гострий біль.

— Ти знаєш історію людства, Немезідо?

— Звідки я можу знати?

— Це і твоя історія також. Кожний ланцюг ДНК у твоєму організмі виник на Землі.

Я ніколи не дивилася на це з такого боку, але все одно не розуміла, чому це повинно мене цікавити. Я поглянула йому прямо у вічі, очікуючи на продовження.

Більшість людей починали нервувати від подібного погляду. Погляд хижака, як сказала Мати-Засновниця. Занадто прямий, занадто непорушний погляд, як для людської істоти. Я відучила себе витріщатися, але тепер у мене не було необхідності приховувати, що я таке.

Тайрус своєю чергою теж роздивлявся мене, його погляд був не розважливим, а якимсь замисленим. Юнак, який був другою найвпливовішою людиною в Імперії, живучи під постійною загрозою смерті й вдаючи із себе божевільного.

Раптом я зрозуміла, що він ніколи не боятиметься мене.

— Людська історія, — почав Тайрус, — це повторюваний сценарій подій. Імперії досягають вершини свого розвитку і занепадають та гинуть. Знову і знову. Багато століть тому людські технології розвинулися зі швидкістю геометричної прогресії. Ми вийшли в безмежний космос, покинули Землю і почали подорожувати Галактикою. А потім сталося те, що зазвичай і відбувається: ми зледачіли. У нас є технології, якими ми не вміємо користуватися. Ми дозволяємо машинам думати і діяти за нас. Наднова зірка і розквіт віри Геліоніки лише загострили існуючу проблему. Наші предки шукали нових знань, але ми, їхні нащадки, славимо невігластво. Обійди хоч всю Імперію, ти не знайдеш жодної людини, яка здатна відремонтувати машину, яку побудували наші предки.

— А навіщо це людям? Чому це важливо? — запитала я. — Машини здатні все робити самостійно.

— Тому що це не може тривати вічно, — відповів Тайрус. — Наші технології застарівають. Із кожним роком усе більше машин виходить з ладу і їх неможливо відремонтувати. Коли наші старі кораблі ламаються, вони роздирають сам космічний простір. Нам потрібне наукове відродження, однак воно не відбувається, тому що Вельмишановне Панство, — тому що моя сім’я, — розуміє, що будь-яка інтелектуальна революція неминуче призведе до революції політичної.

Тайрус зараз з точністю повторив слова Сенатора фон Імпірінс. Саме ці переконання стали причиною смерті Сенатора і його родини.

Сама думки про це завдала мені нестерпного болю.

Я більше не могла його слухати.

— Мене це не цікавить, Ваше Преосвященство, — різко мовила я. — Діаболіки — не філософи.

— Я просто хочу, щоб ти зрозуміла мою мету: я прагну трону Імператора не заради себе, а заради майбутнього людства. Я хочу, щоб люди стали створіннями, які мислять, планують і бажають більшого, хочу, щоб вони перестали бути ледачими, бездіяльними істотами, які повільно зводять нанівець усі інноваційні досягнення наших предків й ігнорують небезпеку, що нависає над нами. Але я не зможу стати Імператором без твоєї допомоги.

— Що ви таке кажете? Як я можу вам допомогти?

Він одвернувся від мене і поглянув униз — на небо під нами й на книжкові полиці, що зникали далеко в синіх глибинах.

— Я так довго жив, зображуючи з себе божевільного. Імператор призначив мене Спадкоємцем Прімусом, бо впевнений, що його вороги за всяку ціну схочуть уникнути мого сходження на трон. Настав час продемонструвати свою силу, аби переконати людей, що я стану гідним спадкоємцем. Проте тільки-но я здобуду підтримку, я одразу стану загрозою для мого дядька, і мені залишиться жити лічені дні, — він підійшов до мене. — Якщо мій дядько вирішить позбутися мене, я не зможу його зупинити. Він створить ситуацію, у якій я опинюся без зброї. Він спробує підловити мене, коли я найменше цього очікуватиму або буду зовсім беззахисним, — він узяв мене за руку і міцно її стиснув. — І ось тут на арену виходиш ти. Ти — Діаболік, замаскований під звичайну людину. Це робить тебе найсильнішою зброєю. Ти зможеш гарантувати, що я виживу. Стань моїм Діаболіком, Немезідо!

— Це працює не так. Я була пов’язана із Сайдонією.

— Тоді вибери мене. Сайдонії Імпірінс більше немає серед живих. Ти можеш зробити вибір самостійно.