Діаболік - С. Дж. Кінкейд

— Я хотів, щоб у тебе був час для роздумів. Ходімо зі мною.

— Куди?

Він розвернувся, даючи мені можливість пройти через дверний отвір.

— На мій корабель.

Корабель «Олександрія», так само, як і судно «Тігріс», що належало Салівару та Дівайні, з’єднувався безпосередньо з однією із секцій «Валор Новус» у Хризантеміумі. Єдина різниця полягала в тому, що у володіння божевільного спадкоємця не ступала нога людини. Фактично, судно Спадкоємця Прімуса було безлюдним, бо управляли кораблем машини, а обслуговували його — Служниці.

Коли я наблизилася, Тайрус відступив убік, пропускаючи мене вперед — на кілька кроків — і пішов за мною, тримаючись на відстані. За весь цей час, він жодного разу не повернувся до мене спиною.

— Тобі варто знати, що я доклав максимум зусиль, аби стерти будь-які сліди наших із тобою ДНК з місця загибелі Енміті, проте мені не вдалося приховати сам факт убивства. Наразі відбуваються ретельні перевірки Вельмишановних Панів, особливо тих, чиї сім’ї було знищено. У всіх конфіскували таємну зброю. Найповажніші особи в Імперії були публічно принижені, коли Діаболіки мого дядька провели обшуки їх маєтків. У результаті обшуків Хезерд та Енгвіш знайшли: сережки, що насправді виявилися отруйними стрілами, шнурки з колючого дроту, нейротоксини, сховані в різних засобах особистої гігієни... Ми, вельможі, насправді недалеко відійшли від первісних дикунів і в нас більше від варварів, ніж ми намагаємося показати.

Мені було байдуже до цього. Я не мала наміру затримуватися при Імператорському Дворі: тільки-но я виберусь звідси, одразу перейду до реалізації свого плану. Мене цікавило, чи вдасться мені наблизитися до Тайруса і звернути йому шию до того, як він активує електроди в моїй шиї.

Ніби прослідкувавши хід моїх думок, Тайрус сказав:

— Ти можеш вбити мене, але в такому разі електроди надішлють електричний імпульс до твого серця і зупинять його. Не думаю, що заради моєї смерті варто ризикувати своїм життям. Щоб на це сказала Сайдонія?

Мене сповнила сліпа лють, коли я почула її ім’я з його вуст. Він не мав права вимовляти його вголос.

— Пробач, що тримаю тебе під замком, як тварину, але я хотів поговорити з тобою раціонально. Під час створення Діаболіків у них закладають здатність розумно мислити й аналізувати. Я хочу апелювати до твого здорового ґлузду, але при цьому не наражати себе на смертельну небезпеку. Я рідко недооцінюю своїх ворогів, повір мені.

— А як щодо ваших друзів? Напевно, всім уже відомо, що я перебуваю тут. Як ви поясните той факт, що утримуєте Сайдонію Імпірінс на «Олександрії» впродовж... скільки це вже триває?

— П’ять днів. Усе дуже просто, Немезідо. Вони подумають, що божевільний спадкоємець Імперії викрав тебе. А пізніше ми вигадаємо інше пояснення... Ніхто не стане на заваді у Спадкоємця Прімуса, щоб він не творив у своєму безумстві.

Я примружила очі.

— Ви не божевільний. Тепер я це розумію.

Хвилину Тайрус вагався, а потім відповів:

— Правильно. — Він одвернувся, і ми пройшли вздовж величезних вікон, з яких було видно судно «Берневал Стрітч». — Більшість членів моєї родини померли молодими і в основному від рук моїх родичів. У дитинстві я зрозумів, що єдиний спосіб вижити — це продемонструвати свою слабкість, тож я почав вдавати божевільного.

— І люди завжди вам вірили.

— Солодку брехню легко проковтнути. Династію Домітріанів не люблять. Це секрет Полішинеля, що мій дядько розтринькав королівську казну, витрачаючи кошти на задоволення власних забаганок, а тепер обкладає податками Ексцесів, щоб поповнити дефіцит бюджету. Він ховається за своєю вірою, щоб виправдати репресії проти Ексцесів, так само, як і його мати, і її батько до цього. Ми, — Домітріани, — це токсин, який не одне століття отруює Імперію.

— Ви справді зображали із себе божевільного половину свого життя? — мені стало цікаво.

— Налякане дитя заради виживання здатне на різні подвиги. Якби я цього не зробив, то, напевно, наразі був би мертвим, а не чинним спадкоємцем Імперії. Спочатку мені доводилося докладати багато зусиль, особливо коли медичні боти не змогли вилікувати мою «хворобу», але останнім часом достатньо якоїсь публічної витівки, і люди одразу вірять у моє безумство. Ось як я поясню викрадення Сайдонії Імпірінс на цілих п’ять днів.

Я пригадала його вчинки, свідком яких стала. Його зневажливу поведінку під час служби у Великій Геліосфері.

— Лезер, — згадала я.

— У будь-якому разі Служниця помирала страшною смертю. Я вирішив, що вбити її буде актом милосердя. До того ж це підкріпило мою репутацію, і ми обоє лише виграли від цього.

— А Ексалтід?

На його обличчі з’явилася відраза.

— Я не насильник. Жертвоприношення в День Вшанування Пам’яті — це варварство, тому я збрехав, і в мою брехню з готовністю повірили. Звісно, перш ніж ти стрибнула на арену, дівчина Пасус ледь не звела нанівець усі мої старання. До речі... — він підійшов до мене. — Що трапилося з моєю двоюрідною сестрою та її чоловіком?

Брехати не було сенсу.

— Я напоїла їх їхнім же вином.

Він посміхнувся.

— Справедливо.

Ми зайшли в кімнату з прозорою скляною підлогою, де під ногами в нас розміщувався безмежний небесний купол. Коли я побачила внизу синє небо,