Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Я пройшла під куполом, крізь який лилися промені сонця, й увійшла до своєї вілли, де Служниці вишикувалися в ряд, очікуючи на мої накази.

— Де Дедлі? — запитала я, раптом згадавши про істоту. Мене одразу охопило почуття вини, тому що перш ніж піти на свою вбивчу місію, я забула наказати їм доглядати за собакою. Я навіть не подумала про нього. Служницям не було наказано годувати його і доглядати за ним, а з власної ініціативи вони цього не робитимуть.

Одна зі Служниць вручила мені невеличкий клаптик паперу, і я прочитала повідомлення.

Сайдоніє,

До мене дійшли чутки, що ти на кораблі Тайруса Домітріана. Я відправила Дедлі в загін для тварин замість тебе. Молюся за твоє благополуччя і сподіваюся незабаром тебе побачити!

Твій друг Невені

Опустившись на один із розкішних диванів, я перечитувала повідомлення знову і знову. Я намагалася зрозуміти цю дівчину, яка, незважаючи на мої смертельні погрози, вирішила мені допомогти.

Твій друг, Невені.

Ви тільки подумайте.

Я м’яла невеличкий клаптик паперу, доки він не стерся на порох, розмірковуючи над тим, яка все-таки дивна річ Всесвіт.

Я була рада, що не вбила її.

Я повинна знову виступити проти Імператора, але спочатку мені потрібно виспатися — більше, ніж коли-небудь. Мене мучили видіння про Сайдонію.

Шість годин потому моє тіло все ще боліло в деяких місцях, але моя рішучість була непохитною. Велика, зяюча порожнеча все ще отруювала мене зсередини, і я знала, що так буде до кінця моїх днів.

Цього разу мої думки не застеляв туман печалі. Смерть Енміті, безумовно, попередила Імператора про загрозу його життю і змусила вжити додаткових заходів. Це означало, що цього разу я повинна бути обережнішою.

Так чи інакше, я вб’ю його, а потім помру.

Розмірковуючи про Дедлі, я підійшла до загонів для тварин. Я збиралася приспати його заради його ж користі. Завтра або наступного тижня я все одно помру, і не буде нікого, хто піклуватиметься про нього. Урешті-решт він, ймовірніше, знову опиниться на арені і його вб’ють. Краще я зроблю це сама.

Доглядач за тваринами, на лисій голові якого виднілося татуювання знаку Домітріанів, привітався зі мною.

— Сенаторе фон Імпірінс, я так розумію, ви прийшли за вашим звіром?

— Моя собака. Це собака.

— Звісно. Сюди, будь ласка.

Він розвернувся і повів мене вздовж коридору, з обох боків якого стояли ряди кліток.

Я йшла за ним і розглядала інших тварин, які сиділи в загонах: у деяких були розірвані вуха, у деяких зяяли відкриті рани після останніх боїв, але їхні власники були занадто скупими, щоб заплатити за послуги медичних ботів. В інших клітках сиділи доглянуті істоти, яким більше пощастило з власниками. Потім я дійшла до найвражаючої істоти — звіра самого Імператора, на створення якого він витратив цілий статок. Мабуть, він замовляв одну й ту саму генетичну конфігурацію знову й знову, щоразу з кількома новими корективами, доки звір не став чемпіоном. Він назвав його Мантикором, хоча насправді це була помісь бика, тигра, ведмедя і кількох видів рептилій.

У мене промайнула думка вбити його, щоб зробити боляче Імператору, а потім я побачила, що звір гризе кістку.

Я зупинилася і пильно вдивилася.

Доглядач побачив, що я не йду за ним і повернувся.

— Сенаторе фон Імпірінс, нам сюди.

Але я не могла відвести погляд від Мантикора, який розгризав і перемелював ту... ту стегнову кістку. Це була людська стегнова кістка. Стегнова кістка. Товста, міцна стегнова кістка, і я надивилася на достатньо відкритих переломів, аби побачити, що вона була не такою ламкою, як звичайні кістки людини.

— Сенаторе фон Імпірінс...

— Хто це? — запитала я майже пошепки.

Рик і чавкання Мантикора сповнили повітря, а його величезний хвіст розхитувався з боку в бік.

— Кого воно їсть? — перепитала я, розвертаючись до доглядача, готова розірвати його на шматки, тому що я вже знала, я знала.

Доглядач кліпнув на мене своїми великими переляканими очима.

— О, це не людина, не хвилюйтеся.

Я почала тремтіти від гніву й страху. У моєму шлунку здійнялася буря. Я знала. Я знала.

— Імператор бажає, щоб його Мантикор їв свіже м’ясо, якщо трапляється така нагода...

— Хто це?.

— Здається це був один із його Діаболіків, — швидко відповів він, побачивши мій погляд. — Вона була вже мертвою.

— Геть з моїх очей.

— Але...

— Іди геть,