Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош

– Цілься! Добре цілься, ковінька його перековінька, – це останній снаряд! Вогонь!

Третього «тигра» ми також дістали прямим попаданням.

– Отак треба воювати!

Лишився четвертий. Він навів на нас дуло. Вистрелив – промахнувся.

– Мазило!

Ех, був би в нас іще хоч один снаряд! Що ж поробиш: замість того, щоби гахнути по фашистах, ми мусили відступати. Так, не тікати, а саме зробити «тактичний відступ».

– Заманимо гадів у болото!

Хлопці вже нічого не питали, а тільки виконували мої накази. Ми виїхали за село, проскочили болото і зупинилися в розлогому верболозі.

– Пальне скінчилося, – констатував Георгій.

– Нічого, – відповів я. – Козаки так просто не здаються: ще повоюємо!

Я виліз із танка – свіже повітря відразу вдарило у голову. Витерши з обличчя кіптяву і піт, я зіскочив з машини на землю і рушив назустріч ворогу. У мене була граната. Ага, ще пістолет у кобурі.

Важезний «тигр» повинен був «сісти» у цій трясовині. Так і сталося: німецька машина ревла своїм мотором, намагаючись видертися із болотної западні. Дарма. Її ще більше засмоктувало, так що танк перехилився на правий бік і нарешті заглох. Пришвидшивши ходу, я обійшов німаків з тилу і став швидко зближатися. Ось відчинився люк – і перший німець показав свою голову. Він не побачив мене, тому ще більше висунувся із танка. Я швидко прицілився із пістолета і вистрелив. Німець здригнувся, а тоді почав зсуватися назад у машину. Доки його товариші зрозуміли, що сталося, я вискочив на «тигра», висмикнув чеку і крізь відчинений люк кинув їм всередину свою «лимонку». Гахнуло.

– Получай, фашист, гранату.

Я відійшов до своїх і сів під танком. Закурили.

– За Сибіром сонце сходить… – раптом завів пісню Георгій, а Володя підтримав. Я дуже любив цю пісню – хлопці також полюбили. Поглянув на чисте небо, примружився до сонечка. Гарно тут. Майже як і в нас, на Слобожанщині. Україна. Додому вже хочеться – ох як набридла та війна…

У липні 1944 року наші радянські війська зайшли у Городок, прогнавши звідси німців.

Я сидів на своєму танку і радів сонячному промінню. Знав – відпочинок буде недовгим. Георгій всівся біля мене і все милувався тутешніми дівчатами, що ходили містом.

– Вай-вай, диви, диви, яка красуня, – уже вкотре штовхав мене у бік гарячий кавказець, показуючи на чергову молодицю. Відірвавшись від роздумів, я нехотя глянув у той бік.

– Я її звідкись знаю, – раптом промовив сам до себе.

Це була Марія. Того дня вона пішла до міста, аби виміняти молоко і яйця на сірники, мило та ще дещо необхідне. Раптом стала, озирнулася: навколо наші сиділи просто на землі. На вигляд усі ми були страшно потомлені, аж чорні. А ще – голодні… Раптом вона поглянула на мене: застигла, немов пригадуючи. Тоді підійшла.

– Поїжте, хлопці, це вам, – мовила, простягаючи глечик з молоком та десяток яєць, замотаних у хустину.

– Та що ти, молодице, певно, і в самої діти єсть.

Тепер аж я згадав: її чоловік був таким же, як і я. Він також відроджувався постійно з попелу, проходив крізь війни, репресії, голодомори, каторги. Дніпро, Буг, Рось, Ворскла – ось хто рахував мої літа. Йому ж рахувала його Верещиця…

– Їжте, їжте, хлопці, – сказала тоді Марія. – Мій чоловік також на війні, може, і його хтось нагодує.

Я підвівся, узяв. Тоді впритул поглянув на неї, Марія ж опустила очі і пішла геть.

– Спасибі тобі, молодице. Нехай тебе Бог благословить! – гукнув я навздогін, але жінка не озирнулася.

Розділ 56

Демон

Ми також були бійцями тієї армії – Червоної. Наша робота не полягала в тому, аби рватися в атаку «за Родіну, за Сталіна», не треба було закривати грудьми ворожі амбразури чи паритися у палаючих танках. Це обов’язки простих хлопів, яких недоморили голодом, недокатували в катівнях та не згноїли у Сибіру. Ми ішли собі позаду і пильнували, аби у тих, хто іде на подвиг, не було інших варіантів. Хоча ті дурні хлопи на подвиг ішли і без нас.

На даному етапі диявол поставив завдання дуже просте: знищити хохлів якомога більше. Так ми кинули форсувати Дніпро сотні тисяч українців, даючи їм у руки цеглу замість гвинтівок. Скільки ж тоді трупу пливло Славутою!.. Із западенцями треба зробити те саме: кинути на німецькі мінні поля. І справді: навіщо тратити час і сили на розмінування, якщо можна туди послати безоружних вуйків. Нехай пробіжаться по мінному полю: хто виживе – значить, пощастило. У нашого командування вже й «відмазка» була готова: «баби єщьо наражают».

На Західній Україні в НКВС особливо багато роботи. Наші звітували в Москву, що тут діють банди націоналістів, хоча насправді це більше змахувало на ворожу підготовану та надійно законспіровану партизанську армію. Усе затяглося. Доки ми тут воювали, фронт котився Європою все далі на захід.

Скажу вам чесно, що я уже давно мріяв про закордонне відрядження: Варшава, Відень, Париж… Дуже хотілося подивитися на ту Європу, а головне – себе показати. Тож ми зараз і рвалися туди, аби схопити всіх тих вонючих демократів за горло і забити свого цвяха в труну європейських, демократичних, мать їхню, цінностей. Повірте, ми у НКВС такі цвяхи добре вміємо забивати, й у своїх мріях я уже бачив, як благають про милосердя ніжнотілі європейці, як стогнуть і плачуть зґвалтовані їхні жінки, як конають їхні немовлята-ангелики, прибиті цвяхами до стовпа й обмотані колючим дротом. Тих зарозумілих європейських засранців давно вже треба було провчити, показати їм «кузькіну мать», згноїти, з лайном змішати, щоби поменше на нас дзявкали. О, як я чекав цієї миті.

Тільки ото дарма сподівався: диявол залишив нас тут через тих клятих бандерівців. Завдяки тим виродкам пропала моя омріяна «загранична командіровка» – і я мусив товктися по тих довбаних лісах і горах. Отож, європейські засранці, подякуйте проклятим українським націоналістам, що затримали нас тут, загаїли… Інакше ми б тоді надовго прийшли до вас у гості…

Мене оприділили в роту НКВС, що дислокувалася в Комарнівському окрузі, недалеко від Городка. Завдання у нас були наступні:

1. Мобілізувати всіх місцевих чоловіків на фронт (кинути на мінні поля).

2. Провести збір «військового податку» (пограбувати).

3. Боротися із націоналістами (знищити усіх, на кого хоч сяк-так падає підозра).

Звичайно, я з розумінням поставився до своїх обов’язків і взявся до справи. В’язниця, що розмістилася під нашим відділком у Комарно, була уже добряче набита відповідним контингентом, «діла» були заведені. Залишалося