Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Левасер Де Боплан

— Помилування? Гефесте, чи добре я почув — помилування? — прикутий зареготав. — Не діждеться. Ніколи!

— На що ти сподіваєшся? — правив своєї Гефест. — Титани програли. Хто ж допоможе тобі? Чи не сці? — він показав молотком кудись убік.

Кинув туди погляд і я. Виявляється, крім головних учасників цього видовища, тут були присутні й статисти, і навіть хор, якщо я правильно користуюсь термінологією елліністичної трагедії. Безмовний хор. Кроків за сто, під самою скелею, стояв гурт людей, а далі, за струмком, виднілося селище. Жалюгідний і затурканий вигляд мали ці люди, жалюгідне й потворне було їхнє селище — низенькі, вбогі халупи, що тулились одна до одної, скрізь рідка багнюка. І люди, дрібні, худі, виснажені, в чорному лахмітті, так само тулились одне до одного. Вони сахнулися, коли Гефест показав на них молотом.

Безмовний хор. Ні, не зовсім-таки безмовний. Жодного звуку не долітало від юрби, люди мовчали, але відчуття страху було розлите довкола, навіть не страху, а темного, німого жаху. Жаху нерозуміння. Вони боялися не за себе, не за своє життя і життя своїх близьких — видно, вони не дуже цінували таке життя. Однак того, що відбувалося у них перед очима, вони не розуміла.

— На кого ти сподіваєшся? — повторив Гефест. — Невже на оцих?

— Ні на кого, — відповів Прометей. — Я зробив те, що вважав необхідним, відтак за все розрахуюсь сам. Прощавай, Гефесте.

Згорбившись і важко припадаючи на криву ногу, Гефест пошкандибав униз. Титан лишився сам. Тепер я міг добре роздивитись його. Так, він більше скидався на античну статую, що ожила, ніж. на людину. Вражали його розміри, вражала дивовижна гармонія і досконала викінченість статури, чудово розвинута, могутня й рельєфна мускулатура й, звісно, голова з класичною правильністю скульптурних рис, ясним золотом засмаги; важкі бронзові кільця кучерявої чуприни й густої бороди, чітка лінія темних брів і синьо-зелені очі, що виблискували, немов берили, палахкотіли зосередженою волею і неабияким розумом. Прекрасними й страшними були ці очі.

Так, навіть прикутий, безпомічно розпластаний на скелі, титан справляв грізне й величне враження, — який же він, коли стоїть на ногах? Але водночас… Була в цих очах не тільки нездоланна воля, не тільки могутній, незбагненний розум, — був у них безнадійний, безмірний смуток. Смуток самотності.

Ніч, місячне сяйво, яке залив&ло скелі й далеке море, і холодна, страшна, безмежна журба. Жаль ворухнувся в моєму серці, жаль і співчутті, напевне близькі до того, що відчували люди, яких я назвав “безмовним хором”, з однією лише різницею — я розумів. О ні, далеко не все. Міф про Прометея я пам’ятав, але що саме сталося між Зевсом і бунтівливим титаном, чим він завинив і чому не просив прощення — навряд чи правильну відповідь давала хоча б одна з відомих редакцій міфа.

Жаль виповнював моє серце, але що я міг? Адже в цьому світі діяли інші закони. А може… І, не задумуючись далі, я покликав: “Прометей!” Титан, здивовано нахмурившись, рвучко повернув голову в мій бік.

— Хто ти?

— Я… людина.

— Що означає — людина?

Дивно, але я не тільки розумів, те, що говорили мешканці цього світу одне одному й мені, без будь-яких зусиль я відповідав і запитував сам. Слова, образи, поняття спалахували в моїй уяві й так само, очевидно, передавалися співрозмовникові. От і зараз:

— Що означає — людина?

— Людина… Людина — це розумна істота, що народилася на цій планеті, на Землі.

— Розумна — ясно, але яка? Хто така — людина?

Отже, “народилася на Землі” для нього зрозуміле, виходить, Земля у нас спільна, різні часи, але наскільки різні? І що йому не ясно? Він відчув мої сумніви й повторив уже трохи роздратовано:

— Ти нашої крові, ти титан, розумний?

— Ні, — майже з жалем відповів я.

— Бог? — І в моїй уяві виникли образи чоловіків і жінок.

Зовні вони нічим не відрізнялися від титанів, хіба що… виразом облич. Не було в цих обличчях нічого страшного — ні гніву, ні злоби, одначе й людського нічого не було.

— Ні, я не бог.

— Гігант? — І я вже бачу велетенських мавп, схожих на величезних горил, але в мавпячих мордах химерно проступають людські риси, й в очах світиться розум…

— Циклоп? — …Моторошні потвори з одним величезним оком посередині лоба, але погляд осмислений.

— Ні, ні…

— Розумний, народжений на Землі… Хто ж ти? Невже… — З’явились образи, схожі на тих, “з хору”.

Тільки в уяві Прометея вони були ще жалюгіднішими, ніж насправді.

Із змішаним почуттям сорому (мені було соромно за цей сором) й гордості я підтвердив:

— Так, титане, я — людина. Я однієї з ними крові, я брат їм, точніше, далекий нащадок.

Від нього мені передалися різні відчуття — радість, гордість, і водночас глибоке розчарування і ще щось, не зрозуміле мені.

— Виходить, ти і є людина… Але чому ж ти не впізнав тих, кого я тобі показував?

— Я впізнав. Легенди й міфи зберегли нам… Та, мабуть, минуло дуже багато часу, я навіть приблизно не можу сказати скільки, немає точки відліку — десять, двадцять, тридцять тисяч років… На Землі, крім людини, немає більше розумних істот.

— Так, я знав, я передбачав… Але невже так швидко? Одне титанове життя — і зосталися тільки міфи…

— Нічого собі, швидко! Це для тебе одне життя, а для людини… І все-таки ми пам’ятаємо… Ми пам’ятаємо і тебе, Прометею!

Дивна усмішка, сумна й гордовита, бродила під його вусами.

— Красно дякую… Що ж ви пам’ятаєте?

Добре, що я свого часу захоплювався міфологією. І все, що знав, розказав, наче на екзамені, швидко, чітко, з цитатами. Правда, не все у мене зійшлося — адже Прометей Гесіода зовсім не схожий на Есхілового Прометея, та звідки мені було знати, хто з них правдивіший. Молодець, що хоч це пам’ятав. І, втішений собою, додав:

— Але я думав — це казочки…

Прометей розсміявся:

— Це і є казочки, те, що ти мені тут розповів, — і різко урвавши сміх, мовив: — Все було не так, зовсім не так.

— Не так? А як?

— Розповім. Але спершу я хотів дізнатись, як ти потрапив сюди, людино, народжена через багато століть після мене?

— Не знаю. Гіпотеза в мене така — я заблукав. В оцій ущелині заснув, і ти ввижаєшся мені уві сні.

— А ти снишся мені. Ну що ж, хай буде так.

А що я йому скажу? Якби я писав фантастику, я б придумав яке-небудь зміщення часу в єдиному просторі,