Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Левасер Де Боплан
— Авжеж, — кивнув він. — Річ в іншому. Як же ви живете, володарі Землі? Думай, я побачу твої думки.
Легко сказати — думай. Одне діло — побалакати, зовсім інше — в думках показати життя всієї планети. Спробую. І я спробував уявитис3емлю, такою, як її бачать в космосу космонавти. У мене вийшов оповитий хмарами шкільний глобус, який висить у порожнечі й повільно обертається, але співрозмовника це задовольнило, і він коротко кивнув: “Далі”.
Далі… Чи багато ми знаємо про свою Землю? У моїй уяві зринали міста, села, дороги, канали, річки, греблі, поля, луки, гори, моря, океани, кораблі, авіалайнери, нафтові вишки, знову міста — всі ці картини з’являлися без системи і, як мені іноді здавалося, навіть без особливого сенсу. Одначе співрозмовник, я відчував, мене розумів, нехай по-своєму, але розумів. Більше того, він якось скеровував мої думки в той бік, який його цікавив, видобуваючи із закутків моєї пам’яті те, що здавалося мені несуттєвим, і навіть те, що я забув чи не хотів показувати. Різноманітні катастрофи, панорама міста, вкритого чорним снігом і безкраї поля без верхнього шару грунту; річки, у яких різноколірна від хімічних барвників вода і мертва риба; плями нафти на морських хвилях; густий дим заводських димарів і, нарешті, гриб атомного вибуху…
— Так і живете? — В його короткому запитанні було здивування й нерозуміння, засудження, але й був захват, і гордість за нас, і знову гидливий подив…
— Так і живемо, — підтвердив я. — А як треба?
Звісно, я розумів, що живемо ми не в усьому правильно, особливо на сторонній погляд. Та про це судити тільки нам, адже за дві-три сотні поколінь нашої історії ми он чого досяглій і заплатили за це мільярдами життів, а це не “одне титанове життя”, відтак мене вкололо його запитання, воно наче й нейтральне, а проте…
— Звідки мені знати, як треба? — спокійно відповів титан. — Ми й своїм життям не зуміли як слід розпорядитися. Ви — володарі Землі, живете так, як вам хочеться. І ми так жили, теж вважали себе володарями, забувши, що над Землею володарів нема й бути не може. За що й поплатилися… Всім, чим могли. Стали міфами. Не повторіть нашої помилки, а то про вас навіть міфів нікому буде розповідати.
— Помилки? Якої помилки?
— Розповім потім. Уже світає. Он летить Зевсів орел, він трохи… ускладнить нашу бесіду.
— Орел? Який орел? Виходить, і справді…
Зневажлива посмішка на мить скривила губи титана.
— Біомех. — (Ого, слівце просто-таки з лексикону сучасної фантастики!) — Улюблена іграшка верховного небожителя.
Із-за скелі вставало сонце, а з боку моря назустріч йому наближався велетенський птах. Широченні крила із свистом розтинали повітря. Птах? Ті Гефестові помічники, звісно, були машинами, а цей явно живе створіння, схоже навіть не на орла, а на неймовірно великого грифа. Живий птах, але кігті й дзьоб його виблискували крицею і бронзою мінилося пір’я…
Описавши коло, орел стрімко шугнув униз. Гострі його пазурі й дзьоб глибоко вп’ялися Прометеєві в живіт. Бризнула кров. Затріщали м’язи й жили. А титан, здавалося, струшував скелю, намагаючись порвати ланцюги. Він, звичайно, знав, що нічого з цього не вийде, але тіло його не хотіло нічого знати, воно поривалося до бою. Марно. Ланцюги були надто міцними. А я — що я міг у цьому проклятому сні?
З переможним клекотом орел здійнявся в повітря, залишивши Прометея стікати кров’ю. Та прямо на моїх здивованих очах сталося диво: зупинилася кров, шкіра затягла страшні рани, й через кілька хвилин на яшвоті зосталися тільки рубці, які блідли з кожною миттю й скоро зникли зовсім.
Приголомшливо! І забитий просто в груди сталевий стрижень, і розідрані иа шматки нутрощі… “Пошкодження, несумісні з життям”, — як сказали б лікарі, виявляється, зовсім не були небезпечними для нсиття мого співрозмовника. Звісно, задоволення від них він не мав, проте, мабуть, не дуже й страждав. Немов підслухавши мої думки, Прометей усміхнувся:
— Не так просто вбити титана! Це кара болем і приниженням, самотністю і безнадійністю, а не смертю. Хіба ти не знаєш, як здатна регенерувати печінка, шкіра, та й усе інше? Хоча — звідки ж тобі знати? Адже ви, люди, маєте звичку вмирати від будь-якої подряпини!
Пихато це прозвучало, і я не стримався:
— Ви, титани, живете тисячі років, вас не так просто вбити, чого ж ви щезли, не лишивши після себе ніяких слідів — одні міфи?
Я зразу ж пошкодував про сказане, але слово — не горобець. Він довго мовчав, нарешті мовив:
— Так, тут твоя правда. Ну що ж, слухай історію титанів. Наші помилки навряд чи навчать вас, але слухай, зважуй, думай.
Він почав з того ж, що й я — показав планету цілком, начеб з космосу. Виходить, і тоді були космонавти? Так, планета у нас була одна. Проте… чи Земля це? Обриси материків у чомусь були звичні, у чомусь відрізнялись, і навіть дуже. Більше було суші. Величезний крижаний панцир захоплював північні області Європи, Азії, Америки, а на південному полюсі врунився материк Антарктиди. На Африканському континенті я не помітив жовтої плями Сахари, на її місці буяв пишний килим квітучої рослинності. Замість Балтійського моря розіслалася бо* лотяна тундра з численними озерами, і Середземне море було зовсім інше — ланцюжки островів і перешийки розбивали його на кілька морів, з’єднуючи Європу з Африкою. Та головне — не було Атлантичного океану, точніше, його північної частини. Два вузеньких моря, витягнутих від екватора до полярних льодів, омивали між Європою й Америкою величезний острів, та ні, вважай, материк, не менший від Австралії.
— Атлантида, — почув я Прометеїв голос. — Благословенна земля племені титанів. Такою вона була. Дивись, уважно, ніхто з людей більше її не побачить.
Так, це була благословенна земля. Спокійні, чисті ріки, кришталеві озера, величезні гори й безкраї рівнини, одвічні ліси, луки, заквітчані буйним різнотрав’ям, скелясті й піщані морські узбережжя… Вся краса світу була зібрана на цій землі в неймовірній, дивовижній гармонії. Чому саме тут?
І знову, мовби відповідаючи на моє німе запитання, Прометей сказав:
— Мати-земля була щедрою до своїх улюблених дітей. Та й ми піклувалися про неї — для цього у нас вистачало часу й снаги.
Та стривайте, що ж він показує мені? Справді, прекрасна, справді, неповторна земля! Але на ній практично не видно слідів розумної діяльності. А втім, сліди, ввичайно, є. Ген, бачу, оброблене поле, розкішний сад, чудової архітектури будівля на
