Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко

дражнити— “жучок-павучок”. Діти дуже спостережливі й часто-густо безжалісні. Може, тому, що не здатні ще оцінити сповна свою жорстокість. Спочатку Ернесто ніяк не реагував на своє прізвисько. Потім почав сердитися, кидатися з кулаками на кривдника. Та, оскільки був найслабший у класі, перепадало завжди йому. Але це не зупиняло його, і мені було боляче дивитись, як він ходить із синцями й подряпинами. Мабуть, він відчув це і почав виділяти мене з-поміж інших, хоча дражнити його після цього почали ще більше. А мені, як і раніше, було шкода його. Кілька разів ми навіть прогулювалися з ним увечері в лісі за річкою. Все скінчилося за кілька місяців, коли він спробував поцілувати мене. Може, тоді я й зрозуміла — жалість і любов, — зовсім різні речі. Кажуть, дівчата дорослішають швидше за хлопців. Тільки Ерні це не стосується. Вже тоді він був маленьким дідусем. Вчора він видався, мені столітнім дідом, який раптом опинився на дитячому святі й будь-що намагається вдати, наче і йому весело… Після тієї прогулянки він більше не призначав мені побачень, але сказав, що однаково любитиме мене й колись зробить подарунок, який нікому й ніколи ще не робили. Він обіцяв цей подарунок тоді, коли я стану ще вродливішою, й після того, мовляв, я такою вже назавжди й лишуся — молодою і красивою. Він казав, що всюди буде поряд. І, врешті-решт, я не зможу нікого любити, крім нього, бо тільки він і я будемо вічно молодими. Тільки він і я в усьому світі. Знаєш, що він збирався мені подарувати?

— Еліксир молодості? — посміхнувся ти, хоча тобі було зовсім не до сміху.

— Він сказав тоді не так. Він сказав тоді — БЕЗСМЕРТЯ. І це слово чомусь злякало мене. Знаєш, чому я згадала тепер про це? Вони з матір’ю жили дуже бідно, і він присягнувся мені тоді, того вечора, що коли й попросить у когось грошей, то лиш упевнившись, що досягнув свого. Він був дуже гордий і самовпевнений — таким і лишився. Тільки щось надзвичайне могло примусити його прийти до тебе.

Отож, відтоді він почав уникати мене. У нього й раніше не було друзів, а після того він і зовсім замкнувся в собі. Ми закінчили школу. Я вступила до університету й навідувалася до батьків не часто. Іноді я питала про нього, та ніхто нічого до ладу не знав. За вісім років нам так і не довелося зустрітись. А потім… потім з’явився ти… Вона змовкла, а ти сидів непорушно і намагався осмислити почуте. Після розповіді Крістіни вже не було впевненості, що вдасться випровадити Ерні. “Принаймні не так легко, — говорив ти собі. — Навіть, якщо все це дурниці, а ймовірніше так воно і є, варто познайомитися з цим диваком ближче”. Ти вже не був таким рішучим, як півгодини тому: “Хто знає, може, колись у нього щось та й вийде”. Ти говорив собі все це, і вже розумів, що то дрібні, нікчемні відмовки, подачка своєму самолюбству, бо відтепер ти підеш за цим “диваком”, як ти його назвав, і будеш слухняним йому. Слухняним, адже те, що він пропонує, варте всіх коштовностей світу. І ти раптом зловив себе на тривожній думці, що поки ти сидиш отут і втрачаєш час, Ерні передумає і звернеться до когось іншого. Ти обережно відсторонив дружину, що затихла, немов заснула. Поцілував її в очі.

— Крісті, він чекає…

— Сіде, любий, мені страшно.

— Дівчинко моя, чого можна боятися в цьому старому затишному містечку такого прекрасного ранку. Я повернуся за годину, і ми з тобою посміємося над тим, що повідає мені Ерні.

Глянувши на свого кишенькового годинника, ти вже впевненіше додав:

— До обіду я обов’язково повернусь, і ми погуляємо з тобою в лісі за річкою…

Ерні чекав, сидячи в кріслі, гортаючи якийсь тижневик. Коли ти увійшов, гість насмішкувато подивився на тебе:

— Невелика консультація? Сподіваюся, Крістіна вам усе розповіла?

Знітившись, ти не знайшовся, що відповісти. Тоді ж ти вперше відчув, як віднині людина, що сидить у твоєму кабінеті, заволоділа тобою. “Йому не гроші потрібні — йому потрібна моя душа, — приречено і чомусь покірливо подумав ти. — Але чому я, чому саме до мене?!”

Ви збігли східцями й попрямували до воріт. Ранок справді був чудовим, і ледве ти вдихнув густе, ще не розігріте сонцем повітря, всі твої страхи й сумніви враз розвіялися, розтанули, і ти вже знову був самим собою — молодим, коханим, щасливим, впевненим у собі, багатим. А поруч дріботів усього-на-всього погано вдягнений, жовчний невдаха, що намагався тебе обдурити, виканючити трохи грошей. “Ну що ж, подивимося, чим він мене звеселить”, — майнула поблажлива думка, і тобі раптом захотілося розсміятися. Ти озирнувся. Крістіна стояла у вікні й, немов прощаючись надовго, махала тобі рукою, печальна й прекрасна. І тому, що ти побачив її, а потім і подумав про неї, настрій твій зробився ще кращим і ти бадьоро закрокував до воріт. Ерні ледь устигав за тобою.

Причинивши хвіртку, ти зупинився.

— В який нам бік?

— Ми можемо піти прямо і перетнути все містечко, але можемо й скоротити шлях наполовину, як вийдемо на луг.

— Якщо ви не заперечуєте, підемо прямо — я хочу краще знати місто, де збираюся прожити все своє життя.

— Боюся, років через триста вам тут набридне, — Ерні сказав це так спокійно й буденно, немов повідомив між іншим, що скоро буде дощ.

Поки ви перемовлялися, під’їхала і зупинилася карета, але ти відмахнувся від кучера і рушив уперед.

Містечко виглядало чарівно. Саме таким ти уявляв його собі колись з розповідей Крістіни. Все було свіжим, прибраним і вмитим, і ти тут же пообіцяв собі, що відтепер кожного ранку виходитимеш із Крісті на прогулянку. Ти блаженно мружився від сонця, глибоко вдихав п’янке повітря і думав, що тут можна було б жити й триста, і тисячу років, і раптом інша думка, що цього ніколи не буде, не може бути, ледь не зіпсувала все, але ти швидко відігнав її й крокував далі, всміхаючись і роздивляючись крізь повиті диким виноградом і хмелем чавунні огорожі, старовинні особняки з червоної цегли, дбайливо доглянуті газони перед ним, посипані щебенем доріжки в садках.

— Зараз нам праворуч, — нагадав про себе Ерні, і ти, виринувши із забуття, знову побачив поряд себе маленького, миршавенького і нещасного чоловічка.

Нараз зробилося шкода його, шкода, що він не вміє чи не може радіти цьому ранкові, смарагдовим газонам, фонтану, голубам, перехожим. Чому так? Може, він повірив