Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Рецензент А. Я. Янченко, член СП СРСР

Упорядник М. Б. Славинський

Художпик О. І. Дмитрієв

ПОДОРОЖІ

Анатолій Михайленко

ЯК ВАМ ЖИВЕТЬСЯ ЗА ОКЕАНОМ?

Нарис

До редакцій наших газет і журналів часто надходять просьби: більше розповідайте про українців за кордоном. Цей інтерес закономірний: ми хочемо знати, як живуть за кордоном нащадки наших земляків. Чи здійснились їхні мрії, тих, хто рушив колись у далеку незвідану дорогу.

Незабаром мине сто років, як перший українець у пошуках щастя-долі перетнув на кораблі океан і ступив на землю Канади. До цієї дати канадці українського походження активно готуються. Якось під час останньої поїздки до Канади я необачно зауважив голові одного з провінційних комітетів ТОУК,[1] що сторіччя початку еміграції — ніби не зовсім такий ювілей, який слід святкувати, адже не від добра почали кидати рідні оселі. Він погодився:

— Атож, як у вас співають, це свято зі сльозами на очах. Але ж треба пам’ятати про той величезний вклад української еміграції в розбудову Канади. Саме це ми й збираємося відзначити.

Як живуть за океаном канадці українського походження? Однозначно не відповісти. По-різному живуть. Є серед них мільйонери й напівмільйонери, безробітні є і міністри, робітники є і фермери, алкоголіки і наркомани. Є войовничі буржуазні націоналісти, особливо ж з другої — повоєнної еміграційної хвилі. До Канади після минулої війни перебралось багато воєнних злочинців. Батьки-запроданці передають у спадок дітям люту ненависть до всього радянського, проливають крокодилячі сльози за “самостійною і соборною”, не бачивши тієї України, яка нині живе без них. Коли чесно казати, не дуже й прагнуть бачити її: хто їх тут жде? Вигідніш-бо вважати себе зобидженим Радянською владою, таких у Канаді жаліють багаті дядечки, підгодовують доларами.

Розказувати про життя українських канадців можна багато, в мене блокноти розпухли. Ось, наприклад, родина, як тут тактовно називають — літніх громадян, з Вернона Стефанії та Йосипа Бабіїв, в яких я жив кілька днів, їхня садиба — під горою, з подвір’я все місто й озеро — мов на долоні. Будинок на два поверхи, на першому — простора вітальня з більярдом: старий Бабій з однолітками забавляються. Перед будинком палахкотять троянди — забава баби Стефанії: лиш на пенсії змогли і дім придбати до смаку, і квітів насадити. Біля порога — стара черешня. Ягоди великі, мов голуб’яче яйце. Я зірвав кілька — і раптом відчув на собі докірливий погляд господарки. Ягоди ніби загірчили в роті. Все життя Бабії складали цент до цента, відмовляли собі багато в чому, звичка залишилась на все життя: не чіпати, якщо не дають. Ось коли поставлять на стіл — пригощайтеся, та однак міру знайте.

Стефанія показувала покручені правцем руки, кордубаті й темні, мов коріння дерев:

— Сорок років працювала у дві зміни. З досвітку до п’ятої дня, і знову від сьомої до пізньої ночі.

Робота в неї була така: пакувала яблука з чужих садів у папір та ящики. Одноманітна марудна робота. Йосип усе життя трудився на залізниці. Он за дорогою — хатиночка, то їхнє колишнє житло. Не ремствували, збирали на нову хату, відкладали на старість. Ту хатину продали, нову, поряд, купили. Простору — престижну. Отак і живуть. Все є, що треба, не бідують. Благають бога, щоб яка хвороба не приключилась. Вицмулить усі гроші, а заробляти вже пізно — і сил, і часу немає.

— Тут, у Вернені, гарно, — казав Йосип Бабій. — Природа он яка, клімат здоровий, туристи влітку наїжджають… Що ще треба на старість?

Доля Вернона багато в чому схожа на долю багатьох інших міст: його чекає занепад. Тут кожен п’ятий працездатний не має роботи. Фабрика скла, пилорама — от і вся промисловість. Та ще туризм, але то — сезонний заробіток. Ми з Іваном Пахотою, шістдесяти років, керівником місцевого відділення ТОУК, проїхали майже по всіх вулицях цього справді гарного містечка, привільно розкинутого на берегах озера, і хоч де проїжджали, скрізь надибували знайомі оголошення: “Продається будинок”. Деякі об’яви вицвіли, ледь розібрати: роками висять, але бажаючих купити немає. Вернонці хочуть полишити обжиті місця й оселі, бо надій знайти роботу — ніяких, та хто ж купить дім там, де нема роботи? Але ціни на житло, незважаючи на відсутність попиту, не зменшуються. Адже в багатьох дім — єдиний скарб, єдине рухоме й нерухоме майно і надія. Роками збирали гроші, виплачували численні проценти — і продати дешево? А де ж потім жити? Краще почекати. Може, когось звабить краса цих місць, пощастить отримати пристойну ціну. Ось що розповів Іван Петрович Пахота:

— У п’ятдесят вісім років я важко занедужав, переніс операцію на серці. Коли маєш тридцять п’ять років, то є сили й надії, а які надії у мій вік? Щомісяця шість процентів заробітку на пенсію відкладав, тепер стільки ж провінційний уряд додає, то маю на життя. А ще невеличкий городець, вирощую сяку-таку городину.

Є в Івана Пахоти і неодмінна зелена галявина навколо будиночка — хто ж цуратиметься звичаїв? Гарно впорана галявина — то вірна ознака, що господарі не бідують. На чомусь іншому можна заощадити, тільки не на зеленій галявині. Бо й сусіди відвернуться, і ніхто не буде тебе поважати.

— Та головне, — підкреслював Іван Пахота, — щоб мир був на землі.

Він керує Вернонським комітетом конгресу за мир, який об’єднує людей різного віросповідання і атеїстів, різних національностей. Донька Маріам, юна білява красуня, закінчує дванадцятий клас. Мріє стати медиком, але для навчання потрібно багато грошей, то ще хтозна, як буде. Вона керує шкільним комітетом борців за мир. Брала участь у дводенному страйку вчителів та учнів. Мені Маріам вручила листівку, видрукувану на ксероксі. Це — лист главі провінційного уряду, в якому вчителі й учні виступають проти законопроекту, що урізує права вчителів. “Я вважаю, — читаю в листівці, — що викладачі мають право бути вільними людьми. Якщо ж законопроект буде прийнято, то це позбавить учителів свободи вибору і належності до тієї чи тієї організації…”

Маріам пояснила, що йдеться про законопроект, на основі якого вчителям забороняється вступати до будь-яких організацій. Учні дружно виступили на захист своїх вчителів.

— Ми з донькою — однодумці, — гордо