Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко

Федір Іванович відірвав креветці голову, плюнув, пересунув грузило й кинув у воду. Знизу відразу щось смикнуло, і Крюков витяг величезного чорного бичка. Риба грізно розчепірювала плавці.

— Диви, який батіг! — і сам здивувався Федір Іванович. — Налякав, Іван Грозний!

Гаразд, іди додому…

Він обережно звільнив бичка й кинув у воду.

— Ти лови, лови, на мене не зважай, — сказав Федір Іванович здивованому кореспондентові. — Мене тоді хтось додому відпустив, і з того часу я теж усіх додому відпускаю. Як гадаєш, могли мене того дня дельфіни на берег притягти?

— Дельфіни? — замислився кореспондент. — Ні. Дельфіни іноді виштовхують на поверхню — такий у них умовний рефлект. Але до берега нікого не тягнуть.

— Справді. Дельфіни відпадають. Хто ж тоді? Просто-таки загадка природи. Глянь: звідси після бомбардування я летів, або плив, або чортзна-що зі мною було, — півтора кілометра до берега. Без ноги. Та хоч би й з двома. Як це розуміти? Яким чином я туди дістався?

— Може, вас рятувальна шлюпка підібрала?

— Не було тут у сорок першому році рятувальних шлюпок. І пляжу не було. Мене Семен підібрав. Той, який човни видає. В цей день я йому за те, що він мене врятував, кожного року пляшку горілки ставлю. Святе діло. Він п’є, я дивлюся.

Тут перед війною його хатина стояла. Він у вікно спостерігав, як “Бесстрашний” ішов на дно, раптом бачить — на березі матросик кров’ю підпливає. Він теж не розуміє, звідки я взявся. Питав я його, питав… не розуміє.

— Може, вас вибуховою хвилею викинуло? — висловив припущення кореспондент.

— Значить, по-твоєму, я звідси до берега, наче літак, у повітрі перелетів?

— Неймовірно. Але ж мусить бути якийсь зв’язок…

— Авжеж. Чорне море — одне з найзагадковіших місць на Землі. Ти не помічав?..

Скрізь пишуть. Наприклад: воно належить Атлантичному океану. Згоден? Чому ж у ньому немає океанської флори і фауни? Де тигрові акули, сірі кити, кашалоти?

— Кашалоти, — повторив кореспондент, починаючи підозрювати, що інвалід несповна розуму. — Звідки ж їм узятись у Чорному морі?

— Згоден, нехай кашалоти через Босфор не пройдуть, а інших чому немає? Навіть кефаль кудись зникла, скоро самі бички залишаться.

— Причини можуть різні бути. Корму не вистачає. Забруднення середовища.

— А чому нижні шари Чорного моря насичені сірководнем? — із запалом провадив Федір Іванович. — Жодне море не насичене, а Чорне насичене! На Балтійському морі скільки островів, а на Чорному раз-два — та й усе.

— Три, — уточнив кореспондент.

— Що “три”?

— На Чорному морі три острови.

— Нехай три. Не має значення. Про що я казав?

— Про загадки Чорного моря, — усміхнувся кореспондент. — Що ж буде далі?

— Не знаю. Та відчуваю: там, унизу, щось є. — Федір Іванович зашепотів: — Неопізнаний плаваючий об’єкт… розумієш? Іноді вночі він спливає, я фотографував, але погано видно. Коли прикордонники освітлюють його прожектором, — зразу занурюється у воду. Він спливає з якоюсь періодичністю, не можу вирахувати. Спливає і йде в порт на ремонт. Розумієш? Це мій корабель. Його важко впізнати, він укритий водоростями, наче плавучий острів. Відчуваю — щось у цьому місці готується.

Я навіть вірша склав: “Чорне море, сірководень, рибка золота тут ходить”. Я спустився б подивитися з аквалангом, але з однією ногою плавати не навчився.

“Ну ні! Пляшки я здав, а з аквалангом не полізу”, — подумав кореспондент.

— Гарні вірші, — похвалив він. — А всі ваші переживання мені психологічно зрозумілі. Багато хто з ветеранів війни їде за тридев’ять земель, щоб поглянути па місця колишніх боїв. А вас усе життя тягне до загиблого корабля. Він для вас начебто жива істота, от і ввижається різне.

— Дякую, пояснив, — посміхнувся Крюков. — Це ти в свій нарис вставиш.

“Дивний чоловік, — подумав кореспондент. — Як про таке писати?”

Волосінь на його пальці смикнулася. Кореспондент, кваплячись, витяг маленького сірого бичка.

— Дивіться, який дурний бичок… Плив повз гачок і зачепився плавцем.

Федір Іванович глянув на бичка й знову припав до бінокля.

Бичок нарешті оговтався, засмикався на гачку.

— Ну що з тобою робити? — запитав кореспондент.

— Відпусти мене краще в море, — прошепотів бичок. — Я виконаю будь-яке твоє бажання.

…Чи кореспондентові почулося?

— Що? — перепитав він.

— Відпусти додому, — прошепотів бичок, ледве дихаючи.

Кореспондент хитнув головою, хотів покликати Федора Івановича, але передумав. Що за день сьогодні дивний? Вже й бички заговорили!

Він звільнив бичка й зі злістю пожбурив його у воду.

Бичок устиг сказати: “Загадай бажання!” — й зник.

“Хочу, щоб мій роман друкувався з продовженнями у “Молодому чорноморці”, — загадав кореспондент і остаточно відчув себе ідіотом.

— Повертаємося, — заявив Крюков і сховав бінокль. — Шкода. І сьогодні не з’явилося.

— Що не з’явилося?

— У цьому місці щось повинно з’явитися. Те, що викинуло мене на берег.

“Примарилося чи не примарилося?” — розмірковував кореспондент, веслуючи до берега.

У будці їх з нетерпінням очікував човняр.

— Не знайшов? А ти не журися.

“Примарилося чи не примарилося? — невідчепна думка не давала кореспондентові спокою по дорозі до редакції. — Якщо Нордост візьме роман — значить, бичок чарівний!”

Він увійшов у відділ культури, чекаючи дива.

— Так ось, — сердито сказав Нордост і жбурнув кип’ятильник у пивний кухоль. — Всю ніч очей не склепив, читав твій роман. Я з тим десантом висаджувався… але не з феодосійським, а з керченським. І досі навіть на оповідання не зважився… боюсь. А ти тут намолов, як ми німця телепатією били. Йди, друже, йди. Вчися. Читай “Цусіму”, це корисно. Ось твій роман, приходь, скажімо, років за десять, може, я ще живий буду.

— Нічого, — промимрив кореспондент. — Я ще над ним попрацюю.

— Давай, — погодився Нордост.

“Примарилося чи не примарилося? — проклинав себе кореспондент. — Бовдур! До чого тут романи, газети й нариси про людей хороших?! Завтра ж… з сіткою й аквалангом… Не про те треба було просити!”

Чорне море — воно й справді загадкове.

Олександр Костюк

ФОРМУЛА БЕЗСМЕРТЯ

Повість

…Сіявся дрібний осінній дощ, і сад, що обсипався і потемнів уже, губився в цій мряці, здавався ще старішим, занедбанішим. Скільки ж йому?

Ти підходиш до мокрого дерева, торкаєшся холодної порепаної кори й стоїш, згадуючи, як садив колись із дружиною ці яблуні. Чи любив ти її хоча б тоді, у ваші перші роки? Може.