Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко

Виголосивши довгу, незрозумілу для тебе промову, Ерні відкинувся у фотелі й, задоволений собою, посміхнувся, від чого нараз став схожим на пустотливого хлопчака. А може, він розігрує тебе…

— Я не прийшов сюди дурити вас, — мовив гість. — Незабаром ви в цьому пересвідчитесь. Я не такий нездара, щоб розраховувати на вашу дурість, на те, що ось зараз ви мені випишете чек і, припрошуючи завітати ще, проведете аж до хвіртки. Повторюю, я не розраховую на це. Більше того, мені б цього не хотілося. Я навіть розчарувався б у вас, аби ви раптом так вчинили. Повірте, вже сьогодні знайшлось би щонайменше кілька чоловік, які так вчинили б, але саме тому вони мене й не цікавлять. Мені потрібні ви — я зрозумів це ще вчора. Я побачив у вас те, чого, може, не помітив іще ніхто, про що не підозрюєте, напевне, й ви самі. Я відкрив у вас саме те, що мені потрібно. Отже, мене влаштовуєте ви і ваш рахунок. І я й на мить не сумніваюся, що ми домовимось.

— Може, ви все ж поясните нарешті, в чому річ. — Його незрозумілі балачки починали дратувати тебе. — Якщо ви звикли в такий спосіб набивати собі ціну перед тим, як просити в борг, боюся, що цього разу ви обрали непідходяще місце й час.

Ти був грубий, сподіваючись у такий спосіб швидко здихатися настирливого відвідувача.

— Я все більше переконуюся, що не помилився в вас. — Ерні не приховував задоволення. — І якщо ви зараз почнете переконувати мене, що не маєте в гаманці й шеляга, я зітхну з полегкістю — така людина не пустить за вітром наші капітали.

— Але я справді не маю зараз готівки! — Ти вже ледве утримував себе. — Я ніколи не тримаю при собі грошей — це невигідно. Та й що вам врешті-решт до того!

— Браво! Приємно усвідомлювати, що ти не помиляєшся. Перед тим як завітати до вас, я навів деякі довідки стосовно ваших фінансових справ і повинен сказати, мене вони влаштовують, як влаштовує і та заповзятливість, з допомогою якої ви збили свій капітал. Тож перейдемо до суті справи.

…Ти добре запам’ятав ту вашу першу бесіду й міг повторити її слово в слово, хоча минуло вже стільки років. Ти можеш пригадати навіть інтонацію і вираз обличчя свого співрозмовника…

— Тож почнемо. Але спершу я хотів би взяти з вас слово, що наша розмова, щоб там не трапилося, залишиться між нами.

— Я даю вам це слово. — Тобі хотілося якомога швидше позбутися самовпевненого чоловічка…

— В такому разі… — Ерні витримав багатозначну паузу: — В такому разі що б ви сказали, якби я запропонував вам безсмертя?!

— Я сказав би, що ви знайшли не кращий спосіб виманювати гроші. — Ти був спокійний, бо тобі й на думку не могло спасти, що він говорить серйозно.

Ерні був явно розчарований твоєю реакцією. Він розраховував на твоє здивування, може, розгубленість, недовіру, навіть обурення, на що завгодно, тільки не на байдужість.

— Що ж, я й не сподівався від вас іншої відповіді. Як майбутній компаньйон ви мені дедалі більше подобаєтесь. Чи готові ви прогулятися зі мною? Зрозуміло, я не запрошую даремно марнувати час.

Це запитання трохи спантеличило тебе. Ти нікуди не збирався сьогодні йти, але це була непогана нагода спекатися гостя.

— Мені потрібно вдягтися.

— І якомога тепліше: зранку вогко, а я живу не так вже й близько.

— Хіба ми йдемо до вас?

Перспектива податися до цієї людини зовсім не приваблювала. Ти знову був завагався, та бажання скінчити нарешті всю цю чортівню взяло гору, й ти пішов одягатися, подумавши, що дорогою зможеш під якимось приводом залишити Ерні й повернутися додому.

Крістіна сиділа в спальні перед туалетним столиком. Коли ти ввійшов, вона підхопилась і обняла тебе.

— Він не забалакав тебе, любий? — Її щока потерлася об твоє плече й у тебе солодко запаморочилася голова. Захотілося послати Ерні до біса й залишитися з нею. Тим більше що ти відчув: вона теж цього хоче. Ти вдихав запах її волосся й пестив його, а Крістіна пригорталася до тебе усе дужче…

— Розкажи мені про нього.

— Про Ерні? — Крістіна здивовано зазирнула тобі в очі. — Навіщо воно тобі зараз?

— Він чекає на мене. Й запрошує до себе. Я погодився — треба ж якось спекатися його.

— Ти не жартуєш? Він справді запрошує тебе?

— …

— Тоді можеш вважати, що тобі пощастило. Вже років з п’ятнадцять він нікого не підпускає до свого дому. Скажи, йому щось потрібно від тебе? — Голос її раптом змінився, в очах з’явився острах.

— Він прийшов просити гроші.

— Багато?

— Судячи з його поведінки, так.

— Боже, невже в нього виходить! — ледь чутно прошепотіла Крістіна і нараз притихла, замислилась.

— Крісті, про що ти? Що з тобою? — Ти теж чомусь говорив пошепки.

Вона не чула тебе. Дивилася кудись убік, і ти готовий був заприсягтися, що Крісті не тільки нічого не чує, але й нічого не бачить. Ти обережно взяв її за підборіддя, повернув обличчям до себе.

— Що з тобою?

— Вибач… — Вона ніби верталася звідкись. — Ти знаєш, це давня історія, і я не зовсім впевнена, що вона стосується того, що ти розповів. Занадто вже все… -

Крістіна знову полинула кудись, і ти відчув, як холодок підозри почав поволі вповзати тобі в душу.

— Крісті, у тебе є секрети від мене?

— Ну що ти, любий! — Вона погладила тебе по щоці. — Просто я згадала цю дуже давню історію. Навіть не історію, а так…

— Розкажи. Я нікуди не піду, поки не вислухаю тебе.

Крістіна довго мовчала, ніби вагалася, починати говорити чи ні, потім м’яко відсторонилася й сіла на ліжку, не відпускаючи твоєї руки.

— Років п’ятнадцять тому наше містечко було значно меншим, ніж тепер, тож обходилися однією школою, де вчилися разом хлопчики й дівчатка. Я побачила Ерні вперше в п’ятому класі. Де він був до того — ніхто не знав. Усі звали його тоді Ернесто. Його предки-іспанці були чи то мореплавцями, чи піратами, і дітлашня на перервах шепталася, що в підземеллі старого дому, який збудував ще прадід Ерні, закопано скрині із золотом. Я помітила його першого ж дня. Його не можна було не помітити і… не пожаліти. Він і тепер на зріст не вдався, а тоді взагалі був нижчим за найменше в школі дівча. Такий собі чорний жучок. Його скоро так і почали