Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко
Ти женеш від себе ці думки, знаючи, що вони знову й знову вертатимуться.
Ось і прийшла пора їхати. Ти вже давно знав, що це неминуче, і ти думав, що вже давно до цього готовий. Та раптом усе виявилося набагато складнішим. Треба було робити перший крок по дорозі, якій немає кінця, якою тобі йти вічно одному. Віднині починається твоя примарна втеча від самого себе, від людей. І від страшної думки, що десь доведеться починати все спочатку, знаючи наперед, що й там, на новому місці, до якого встигнеш звикнути, жити усього кілька десятків років з отої безлічі сотень і тисяч, що попереду, а потім тікати, щоб не викликати до себе підозри — тікати й знову починати все спочатку, тікати й знову починати. Від цієї страшної думки нестерпно захотілося, як у дитинстві, кинутися до когось рідного, близького й слізно розповісти про все, і відчути полегшення і розраду, що ти не сам-один у цілому світі…
Ти знову озираєшся на свій старий дерев’яний дім, зіщулений од часу і скрипучий, і раптом згадуєш, як його зводили, як світло й просторо було у нових кімнатах, як усюди пахло ялиною і святом. Згадуєш усіх людей, що прийшли тоді до тебе. Раптом подумалося, що нікого з них вже нема. Від цієї думки зробилося ще холодніше, ще незатишніше у вогкому пустельному саду. Один-однісінький. Невже це назавжди?.. Стало страшно.
Ти вперше зустрівся з Ерні у себе на новосіллі. Вас познайомила Крістіна. Ерні стояв у закутку і спостерігав за гостями. Коли ви з дружиною підійшли, він здригнувся й тобі здалося: із своєї темної схованки він хтиво підглядав за гостями. І нараз цей миршавий чоловічок став неприємним і бридким тобі.
— Сіде, — промовила грайливо Крістіна, повиснувши в тебе на руці, — це Ерні. Ми колись ходили разом до школи і частенько… билися.
— Якби ж я знав, якою красунею ти станеш, я був би розумнішим. — Ерні поцілував руку Крістіни.
Ти раптом посміхнувся, уявивши його на своєму місці.
— Ви даремно посміхаєтеся. — Немов прочитав твої думки Ерні. — Ми навіть цілувалися кілька разів. Правда ж, Кріс?
Навіть в сутінках ти помітив, як почервоніла дружина, і мимоволі уявив, як цей маленький, схожий на павука, мабуть, верткий і чіпкий, тип торкається губами твоєї Крісті. З тієї ж хвилини незлюбив його. І він це зрозумів. Й від того, що ця неприємна тобі людина вгадувала твої думки, ледве вони з’являлися, ти раптом відчув себе беззахисним перед нею й зненавидів Ерні іще сильніше, як тільки може ненавидіти слабкий сильного, слуга свого пана, знущання якого змушений терпіти. З того часу два почуття — ненависть і беззахисність, переслідували тебе аж до самої смерті Ерні, хоча ти й не зізнався собі в тому…
Наступного дня він з’явився рано-вранці, ледве ти прокинувся. Ви пройшли до твого кабінету, і поки Крістіна готувала каву, говорили про всілякі дрібниці, про новий будинок, про вчорашніх гостей. Ти дивився на нього, і тобі здавалося — він не спав відучора. На ньому був той самий костюм, який хтось марно намагався привести до пуття, але тканина на ліктях і колінах по-зрадницькому вилискувала.
— Це нічого. — Знову вгадав твої думки і скривився в посмішці Ерні. — Скоро ми з вами будемо найбагатшими… А втім, що таке багатство! — В цих словах прозвучало презирство не тільки до тебе, а й до всіх і до всього… — Ми матимемо дещо більше. Незрівнянно більше!
З’явилася усміхнена Крістіна.
Ерні замовк і знову глянув на твою дружину так, що тобі захотілося викинути його із свого дому. Хтозна, якби ти це зробив тоді, може б, і пожаліла тебе доля.
— Вам пощастило, — промовив Ерні, коли Крістіна вийшла. — Річ у тому, що мені потрібні гроші. Багато грошей. Я згоден їх взяти у вас. Я згоден мати вас за компаньйона. Вам пощастило, що маєте гроші якраз тоді, коли вони мені конче потрібні. Я знаю, ви ненавидите мене, я вас — теж. Але справі це не буде перешкодою, навпаки, саме це змушуватиме нас бути пильними, щоб не пошитися в дурні. Якби ми плекали один до одного ніжні почуття, то почали б прощати один одному спочатку маленькі, а потім і більші помилки. Нам було б незручно, важко, соромно виказувати своє незадоволення з приводу якихось промахів один одного, а отже — м’якосердя в справі лише на шкоду. Вчора, помітивши, як з першої ж миті нашого знайомства ви незлюбили мене, я зрозумів, що скористаюся тільки вашим гаманцем.
Ти нічого не втямив із почутого. Спочатку подумалось, що він п’яний після вчорашнього, але потім тобі стало ясно, що він абсолютно тверезий, і ти розгубився.
— Дітись нікуди, вже так несправедливо влаштований світ. А втім, може, саме так і потрібно, — вів далі гість, аніскільки не цікавлячись, яке враження справляють на співрозмовника його слова. — У одних — гроші, у інших — думки. І, завважте, так було завжди. Людині, що, як ви, робить гроші, — не до ідей. Тому ж, хто, як я, породжує ідеї, — ніколи робити гроші. Але так лише спочатку — на першому, так би мовити, етапі. Бо потім настає час, коли у вас уже повна панчоха золотих монет і ви не проти зайнятися ще чимось — ну, хоча б помеценатствувати. Зрозуміло, не задарма. Припустимо — за славу. Такий розклад у вас. А що ж у мене? У мене по десяти роках каторжних пошуків нарешті з’являється чітка, ясно сформульована геніальна ідея, на втілення якої потрібна дзвінка монета. Але її, на жаль, катма. І ось тут для нас обох виникає необхідність у нашому союзі: підтримавши мою ідею, ви, таким чином, маєте змогу розгонисто виписати на сторінках історії своє славне ім’я і, що не менш важливо, без особливого клопоту збільшити в десятки разів свій рахунок у банку. Я ж, користуючись вашою чековою книжкою, зможу матеріалізувати хвою ідею, а потім народжувати нові, котрі дадуть нам можливість збільшити наш капітал… І так далі. Але боронь боже нас узятися не за свою справу. Боронь боже вас захопитися продукуванням ідей, а мене зайнятися фінансами. Це крах! Це смерть ваша і моя. Нашої спілки. Бо, як стверджує життя, кожен у цьому світі повинен займатися тільки тим, для чого народився.
