Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко
Біля хвіртки ти, як завжди, озирнувся.
Твоя дружина стояла на ґанку. Здавалося, вона хотіла підняти руку й помахати тобі, але не в змозі була цього зробити… Й тепер, після стількох років, згадуючи її, бачиш Крістіну не в університетській бібліотеці, де ви зустрілися вперше, не на березі озера, де сталося незабаром те, що повинно було статись і чого ви обоє так хотіли, не у весільному екіпажі, щасливу й щемливо жадану, а на ґанку вашої нової оселі, коли вона вже знала, що втратила тебе назавжди…
…Коні бігли риссю, й карету розгойдувало й підкидало на вибоїнах. Ти вчепився в бильце й широко розставив ноги, впираючись ними в підлогу. Скоро ви підкотили до парку, і ти подумав, що вчора ввечері ця дорога була довшою.
І парк, і будинок сьогодні видалися нараз простими й звичайними, ти раптом помітив, що обидва вони вмирають. Половина лип всохла від старості, ставок затягнуло баговинням, а будинок стояв весь у тріщинах, із забитими вікнами першого поверху. Невже тут повинно було звершитися або й вершилося вже те, про що тобі вчора розповідали?
На мить ти завагався перед дверима, шукаючи очима шнурок від дзвінка, але, так і не знайшовши його, натис на бронзову ручку.
Опинившись у порожній, захаращеній вітальні, ти розгубився — ніхто не чекав на тебе, не зустрічав. Ти постояв кілька хвилин, розглядаючи потемнілі дубові сволоки низької стелі, стіни, обшиті дерев’яними панелями, кам’яну підлогу, давно не метену й не миту, поїдені міллю й мишами килими, й поволі попрямував до широких дерев’яних сходів, що вели нагору.
Спочатку ти хотів гукнути господарів, точніше, господаря, та щось втримало тебе. Напружившись і чомусь скрадаючись, ти почав підніматися стертими, бозна-коли фарбованими сходами. Опинившись на другому поверсі, ти зупинився, не знаючи, куди йти далі. Праворуч і ліворуч тягся вузький темний коридор, кінців якого в сутінках не було видно. Ти повагався трохи, усе ще сподіваючись, що тебе зустрінуть, але довкола була та ж просякнута пилом тиша. І тоді ти вирішив чомусь піти праворуч.
У напівтемряві всі двері були однаковими. Ти навшпиньках підходив до кожних, прислухався й обережно прочиняв. І зупинявся на порозі, не наважуючись увійти: тобі здавалося, ледве ти ступиш крок уперед, двері за спиною з гуркотом зачиняться й хтось, хто стежить за тобою весь цей час, голосно й радісно зарегоче в коридорі, нарешті впіймавши тебе.
Кілька разів коридор завертав, і біля кожного повороту тобі хотілося повернути назад, та якась сила вела й вела тебе далі, ти йшов, знову завмираючи перед кожними дверима. Ти вже збився з ліку й не знав, скільки було їх. Інколи тобі здавалося, що кружляєш на місці, що заблукав і вже ніколи не виберешся звідси, від такої думки тебе кидало в жар. Врешті твої нерви не витримали, й ти вирішив таки вертатися, але коридори, якими ти тепер проходив, були зовсім незнайомі тобі, як і кімнати, до яких ти зазирав. Ти вже не міг сказати, скільки часу блукаєш у цьому лабіринті. Кілька разів рвучко обернувшись, ти встигав помітити чиюсь тінь, що миттю зникала. І тоді ти вклякав і вкривався холодним липким потом. Ти не витримав, дістав револьвер і затис його в руці перед собою, не впевнений однак, чи вистрелиш, коли буде потреба. Ти вже не думав, навіщо прийшов сюди, й бажав тільки одного — швидше вирватися з цієї пастки. Шурхіт і голоси тепер вчувалися тобі за кожними дверима. Ти вже йшов не скрадливо, а майже біг. Тупіт твоїх кроків, відлунюючи від стін і стелі, гнався за тобою страшним тупотінням юрби, яка переслідувала тебе. В якусь мить ти відчув, що твоє волосся ворушиться, і, не тямлячи себе від жаху, закричав… Зненацька ближчі до тебе двостулкові двері розчинилися, й ти побачив перед собою Ерні. Він глузливо всміхався, та зараз це не мало для тебе зовсім ніякого значення. Ти кинувся до нього як до рятівника. Він відступив, пропустивши тебе до бібліотеки, і зусиллям причинив за собою важкі двері.
Побачивши високе вікно, два знайомих крісла, скляну перегородку, за якою була лабораторія, полиці з книжками, ти з полегкістю зітхнув, готовий у ту хвилину присягтися, що ріднішої, затишнішої кімнати не знав за своє життя.
— Я заблукав, — мовив ти до Ерні.
Він байдуже кивнув і показав на крісло, помітивши, напевно, що ти ледь тримаєшся на ногах.
Ти впав на м’яке піддатливе сидіння і раптом помітив, що тримаєш у руці револьвер. Ерні влаштувався навпроти і пильно дивився на тебе. Він не зронив і слова. Ти засунув револьвер до кишені, не збираючись нічого пояснювати, і втомлено заплющив очі.
Ерні не квапив тебе. Безодня втоми, апатії, байдужості поглинула тебе й, не розплющуючи очей, ти вимовив у порожнечу:
— Я згоден…
Літо кінчалося. Все рідше випадали сонячні теплі дні. Майже весь свій вільний час Крістіна проводила в саду, зі своїми квітами. Вона зробилася мовчазною і задумливою. З кожним днем між вами росла стіна відчуження, яку вже ніхто не міг зруйнувати. Інколи навідувався по гроші Ерні, ти виписував чек на суму, яку він називав, і він зникав. За час, що минув після вашої першої зустрічі, Ерні спав з лиця, і, здавалося, ще більше почорнів. Ти ніколи не цікавився, як у нього йдуть справи. За будь-якої погоди він приходив пішки. Навіть коли дощ лив як з відра.
Коли він з’являвся перед тобою, думаючи про щось своє, заляпаний грязюкою, з чужими порожніми очима, ти був певен, що він навіть не помітив, як пройшов оті кілька миль від старого парку сюди. Крістіна ніколи не питала про його візити, і ти був вдячний їй за це.
Раз чи двічі на тиждень ти сам їздив до Ерні.
За старим будинком, на галявині закінчувалося будівництво невеликої електростанції. Ти зупинявся неподалік і спостерігав, як два літні гладкі муляри старанно клали червоні цеглини. Ти ніколи не підходив близько, уникаючи запитань і розмов.
За ті кілька місяців, що ти знав Ерні, ти лише одного разу бачив його матір — у вікні третього поверху, під самісіньким дахом. Вона сипала щось на карниз,
