Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Арфіаль. Мабуть, щось з нервами.

…Я знову скинув очі на дружинників. Може, їх судити за напад на купців? Але хто я, щоб судити? Гаразд, нехай забираються: кращого рішення все одно не придумати. І в ту мить, коли я так вирішив, мені його підказали – найкраще рішення.

– Може, нам поплисти до мису Ворт? – Корсінець (його звали Сютрю) говорив на каро, причому не нашою, а говіркою Овечих островів (є такий архіпелаг – весь менший, ніж наше узбережжя). – У моєму клані… колишньому моєму… був один неповноправний родом звідти.

– І навіщо?

– Там подвір'я святилища, ці потраплять прямо до своїх, а я…

– Поживитися хочеш?

– Ні, тут інше… Соромно сказати: поглузував наді мною тамтешній управитель. А господар заборонив відповідати. Ми вам допомагаємо, ви нам… Підійдемо, порахуємося, га, Най сильніший?

Але ж на подвір'ї не один управитель. Я це знаю. Я ЦЕ ЗНАЮ!

– Добре.

Верховного жерця я стусаном у двір виштовхнув. Сукно мене з себе вивело – він якраз матерією милувався, надісланою як сплата за нас. Наші жерці не мають ще того ореолу, як отерські, – вони слуги богів, саме СЛУГИ, не більше – і тому робітниці не дуже жахалися, поки я слугу божого палицею гладив, попутно пояснюючи, за що. Охорони там було, як в Отері кажуть, півтори каліки. Навіщо охороняти, якщо за дві тисячі кроків місто, набите військами? Я в двох списи перерубав, в одного вибив меч – розбіглися.

Звичайно, головний – він, скоро Сютрю побачив, рвонув так, що верхи не наздогнати, – підніме тривогу. Поки корабель спорядять – якщо ще захочуть зв'язуватися – вітер попутний… Все одно треба йти. Я не знаю, як описати словами, але ніби мої думки приходили здалеку… І плівка… плівка перед очима… Ленкорт лежить мертвий на палубі, убити б гада, але я відчуваю, що не можна. Нічого, глядачів вистачає, більшість – жінки… Завтра все місто знати буде, чому ти не можеш сісти.

На галерах часто взагалі немає приміщень, щоб спати. На цьому вітрильнику була маленька комірчина – у ній жив капітан зі своєю жінкою. Не пам'ятаю, як опинився там. Не пам'ятаю, кому сказав принести вина… Пам'ятаю жіночий шепіт.

– Я боюся!

І чоловічий голос:

– Ну!

Двері відчинилися, й увійшла жінка. Та сама – Сотіна звали її. Принесла пива – правильно, вино у нас рідкість – і риби сушеної, сіла поруч. Комірка малесенька, ми туди ще багато речей помістили, так що просто притискались одне до одного.

Арфіаль. А можна без виправдань?

…Пиво я, пам'ятається, востаннє пробував за три місяці до того… як усе почалося. Скільки ж років минуло? Два, три, чотири? Ну, не тому, звичайно, я пив та пив, що вже й смак забув, але й тому теж. Не одразу й збагнув, що відчуваю, ніби щось не так, неправильно…

– Старий тебе не вб'є?

Тихо-тихо промовила одне слово:

– Ні-і, – завмерла знову.

А вона ж боїться мене, страх як боїться… Це без усякого чуття ясно. А якщо боїться, то чого не піде? Хіба я тримаю? Стій… Ми ж сюди склали запасну зброю – ту, що захопили в харчевні, я досі тягав за собою, міцно в голову мені запало, що зайвої зброї не буває.

– Він що, наказав тобі мене напоїти й зарізати?

Тверезий я б такого не сказав. Ясно ж, що вона нездатна…

– Ні, він наказав лягти з тобою.

І зовсім тихо, навіть я, сидячи пліч-о-пліч, ледве розчув:

– Він штани намочив. Розумів, що нелегко буде зробити, але такого не чекав. А коли ти дружинників розпізнав, хоча навмисне прислали тих, кого не знаєш в обличчя… І коли ви вдвох на подвір'я вирушили…

Удвох? Ну так, я і Сютрю, інших попросив за кораблем доглянути… За кораблем і командою. Чиїсь заперечення – здається, Шарля – повз вуха пропустив. Сютрю був трохи переляканий, але намагався не показувати цього: сам же ідею подав, тому не можна, ім'я злиняє…

– Дехто з команди сподівався, що вас там уб'ють. Але мій відразу сказав: «Він повернеться, раз пішов так упевнено». Тепер боїться, що продаси і вантаж, і корабель, і його самого.

Варто було б.

– Наказав, щоб я…

Вмовила мене.

– Принеси ще пива.

Що вона робить зі своїм одягом? А хоче, щоб все так виглядало, ніби вже… Знову промайнула думка, що Арфіаль не брала з мене клятви вірності, що вона розуміла…

Арфіаль. Якщо я ще раз прочитаю, що в тебе майнула ця премудра думка – ти мене ніколи не побачиш більше!

…Сам сказав принести і сам задрімав. Правда, коли Сотіна повернулася – почув це вчасно і хто це, теж зрозумів крізь сон… Вона довго стояла, тихо-тихо, навіть і не дихала майже, потім поставила глечик у кут, потім я почув скрегіт засува, якийсь шерех, потім відчув її поруч…

– Не треба, – ніколи я, відтоді, як виріс, не чув такого жалібного голосу.

Так могла дівчинка років п'яти говорити… І я відчув – нехай я буду останнім дурнем у всіх світах, але через це «не треба» я переступити не можу.

Арфіаль. А знаєш, я теж думаю, що краще бути останнім дурнем, ніж першим негідником.

…Вранці мені стало легше. Набагато легше.

Арфіаль.