Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Вибачте, не гнівайтеся на мене.

— Що ви сьогодні з цим вибаченням!..

— Правду кажучи, я уже взагалі не мав би до вас заходити.

Задумавшись, вона злизувала з пальців джем.

— Але, пане Бенку, але чому? — тихо спитала вона.

Також стишилося голос.

— Ви мене тепер знову питаєте про речі, для яких бракує слів.

Вона зі свистом втягнула повітря.

— Ви закохалися, у цьому немає нічого осоромного. — Вона пошукала під столом руку; після секунди нерішучости стиснулося у долоні холодну долоню панни. Великий палець пересунувся від зап’ястя по лінії п’ястка до маслачків. Тут пульсувала в ритмі ударів серця Єлени підшкірна жилка. Зупинилося великий палець на жилці. Найвища й найскладніша форма щирости тіла…

— Спробую, — прошепотілося, піднімаючи погляд на зосереджене обличчя девушки, із лівим профілем, освітленим крижаним блиском; блиск лягав на панну, на стільницю, на самовар, стріляв відображеннями з леза ножа. Сонячні промені, відбиті від панорами білого міста, потрапляли до салону, відфільтровані крізь калейдоскопічне мороскло, білість мала тисячу живих відтінків, білість вгризалася у тканину, в дерево, в тіло, білість правила миттю, думки були білими й слова білими, й голос білим.

— Спробую, спробується. Alors. Чи мені закохалося? Як мається сказати правду? Панно Єлено, так воно буває, коли перекладається внутрішню мову міжлюдською мовою. Звідки знається, що закоханий? Бо таке слово між людьми, коли квіти, поцілунки, побачення, пристрасть, записки, погляди крадькома, в дошлюбних зізнаннях і в романтичних ситуаціях, у поривах жінки й чоловіка й у нестямі молодости. Бачите, панно? Поведінка, поведінка. Якщо так поводиться — то мусить бути закоханий. Але не навпаки, не починаючи від відчуття, — бо як перекладеш, як витлумачиш? Не витлумачиш. Дістав у морду, повернувся і пішов геть — боягуз. А звідки ми знаємо, що боягуз? Бо повівся, як боягуз. — Закліпалося від засліплення. — Чи є ся закоханим, бо поводиться, як закоханий? Як порівняти душу однієї людини із душею іншої людини? Немає такої міри, немає такої ваги. Проявляються лише рухи матерії: жести тіла, звуки, що з уст видобуваються, химерні форми паморозі. Але, позаяк ми живемо в цьому із дитинства й не знаємо іншої мови, то самі себе вмовляємо й віримо в це щиро, що оскільки рух матерії подібний, то й рух душі той сам, так само званий — що то не паморозь, що ця форма щось означає, що існує сама собою. Боягузтво. Відвага. Ненависть. Любов. Боже мій, чи ви й справді гадали, що почуття, на які ви самі здатні, є усіма можливими почуттями?!

Вона поволі звільнила долоню зі стиску, провела нею по ножі, по лезу й гладкій ручці.

— То які ж іще? — спитала вона ледь чутно.

Упалося перед нею на коліна, встромилося вказівний палець в уста й прокусилося тіло, а потім, поцілувавши поділ сукні, забрудненої фарбами, зробилося теплою кров’ю у панни на устах потрійний знак. Вона здригнулася. Іншою рукою схопилося девушку за ногу вище щиколотки, замкнулося долоню як залізні кайдани. Полічилося до десяти, відчуваючи теслектричний потік, який припливав в організмі. Щоразу, коли панна відкривала уста, щоби щось сказати, міцніше стискалося хват: аж допоки вона вже нічого не хотіла сказати. Дивилося мовчки, не кліпаючи, накладаючи погляд на погляд. І Єлена повільно, дуже повільно кивнула головою. Voilà! З радісною посмішкою билося відтак кулаком по паркеті, поки не здерлося шкіру на долоні. А тоді сілося знову в крісло, щоб допити китайський чай.

Панна Єлена зняла з вікна важкий том: розгорнула, не дивлячись. Тільки зупинивши ніготь на обраному наосліп вірші, піднесла книгу до білости й співучо прочитала:

— Qualsivoglia.

Смакувалося слово на язику: як вода, як хвиля, як піна.

— Qualsivoglia.

Про кров лютих

Першого дня роботи в Круппа зупинилася чверть студниць у Зимному Ніколаєвську, й страйк зимовиків струсонув крижаною промисловістю.

Почалося з того, що паном Веліцьким знову опанував ґонор і він навіть чути не хотів жодних пропозицій про повернення грошей, які ж бо мусив викласти із власної кишені, оплачуючи здорованів-костоломів, найнятих для охорони будинку, ну й пана Щекєльнікова, що все разом триває уже другий місяць. А чи вони ще узагалі навіщось потрібні? Чи ще хтось кидає камінням у вікна, чи нападають на вулиці послідовники змовницьких теорій Криги? Уже скоро люди почнуть сміятися, що чоловік усюди тягає за собою кремезного грубіяна, настраханий дивак.

Так дражнячись, зійшлося із паном Войславом понеділкового ранку до сіней на першому поверсі, й там засталося здорованів у товаристві Щекєльнікова, які притискали до землі якогось галасливого мужика, підозріло легко одягнутого, завдяки чому одразу ж зміркувалося про його зимівничу натуру. — До Батюшки Мороза! — верещав він. — Поки не буде запізно! — верещав він. — Вы хуи горбатые! — верещав він. — Пустіть! — Вартові лупцювали його по хребті й сідницях кедровими ломаками. Пан Веліцький стримав ревних служак. Виявилося, що упійманий зимовик намагався прослизнути до возівні, коли звідти виводили сани. І його вже мали назад за ворота викинути, коли зауважили блиск медальйону на посинілих грудях, у розрізі сорочини. Спиталося його, чи сповідує він віру Мартинову. Він тільки сплюнув кров’ю. Запиталося його:

— Занадто пізно для чого?

Отож, історія розвивалася від учорашньої пообідньої пори, коли генерал-губернатор Шульц-Зимовий несподівано знову відхилив запрошення Алєксандра Алєксандровіча Побєдоносцева, ба більше — відмовився побачитися з його Янголом, натомість прийняв у себе в Цитаделі «якихось чотирьох американців». Після чого події поточилися стрімко, бо ще недільного вечора вийшов із Канцелярії генерал-губернатора документ, яким наказано пожвавити заходи проти крижаних сект, і морозної ночі з неділі на понеділок військо й жандарми розійшлися Іркутськом і Зимним Ніколаєвськом, десятками арештовуючи зимовиків і незимовиків, усіх підозрюваних у належності до віри Мартинової. Через усе це вже сам пан Веліцький став відверто нервуватися й заходився розпитувати мужика: той рік щось мляво про отеплювані студниці й заворушення в Иннокентьевске Другому, проте було ясно, що він знає небагато, й просто його охопив страх перед арештом, а тому, ошалілий після панічної ночі, постукав у двері дому Сина Мороза. Таких може нагодитися ще більше. Пан Войслав звелів здорованям замкнути ворота й махнув Чинґізові Щекєльнікову, заявивши, що сам також вирушає просто до Зимного Ніколаєвська. Поїхалося на Північний Двірець.

Мармеладница відходила зранку що п’ятнадцять хвилин, а о шостій у робочі дні йшли два подвійні потяги, щоб умістити усіх робітників денної зміни, які квапилися до Ніколаєвська. На критому пероні, де