Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
… Існування — це різновид хворобливої нав’язливої звички.
Вона серйозно подивилася з-над мольберта.
— Якби ви перестали труїтися цією теслектрикою!.. — зітхнула панна після довгої паузи.
— Ай-яй-яй, одразу ж труїтися!
— Я ж бачу, коли ви до мене заходите просто від Тесли, як це на вас діє.
— Ну і як?
— Голова!
— Уже, вже замерзаю.
— Ви думали, що спокусите мене, — коли хто раз засмакує, то пропав назавжди, так?
— А власне, які у вас заперечення? Наслухалися mademoiselle Філіпов, ну звісно.
— Боже мій, ви здивовані! Та це ж небезпечно! Ніхто не знає, як воно діє, що робить із людиною; навіть доктор Тесла!
— Тож звідки ви знаєте, що це небезпечно?
— Як ви мене сердите цими своїми мудруваннями!
— Вибачте.
— Він мало не вмер від цього!
— Усе можна передозувати, навіть кисень, зі смертельними наслідками.
— …
— Вибачте.
— Але навіщо, навіщо, скажіть мені, навіщо!
— Бо сáме тоді стається кимось більшим.
— Прошу?
— Ні, не можу.
— Спробуйте, пане Бенедикте.
— Ти той, ким є, думаєш те, що думаєш, відчуваєш те, що відчуваєш. Але якщо маєш вийти поза, якщо маєш перевести думку, яку ніхто раніше ніколи не переводив, — як маятник, вихилений з положення рівноваги, — то мусиш виштовхати себе зі себе. Бути водночас і собою, і кимось іншим від себе.
— Забрехатися.
— Збрехати. Може. Йдеться про те, що… Що більше ми замерзаємо, то менше можемо. Що більше ми… правдиві — то менше відчуваємо, менше мислимо, меншими… вужчими… обмеженішими людьми є.
— А ви, пане Бенедикте, хочете…
— Мислити немислиме.
— Відчувати невідчутне. — Утерши чоло рукавом лляної блузки, панна Муклянович невпевнено розсміялася. — Але ж це абсурд!
— Чи ви гадаєте, що відчуття, на які ви здатні, — це всі можливі відчуття?
— Ну, а які ще?
— Я маю ректи слово, для якого ви не маєте слів? Розкажіть про смуток людині, яка ніколи про смуток не чула.
— Я не сміюся. Мені хочеться плакати. Світ огидний. Він рухається без енерґії. Знеохочений.
— Ви описуєте поведінку.
— Так. — Вона задумалася. — Як ви вже сказали це в потязі…
Як серцю висловить себе?
Чи ж зрозуміє хто тебе?
Не зрозуміє слóва він,
Бо думка висловлена — тлін.
Зірвалося зі стільця, вхопилося за вухо, потягнулося до шиби й почалося стрімко лизати мороскло; друга рука підстрибувала в суглобах, мов розлючена змія, вимахуючи розчепіреною рукою в усі боки; ліва нога копала праву; нявчалося при цьому жалісно й вирячувалося очі.
Вона здригнулася.
— Божевілля.
— Це… це… це ваше тепер відчуття, — відсапнулося між лизанням і зойканням, — але що відчуваю я?
— Бруд на язику. Покиньте вже, що за витівки, тітоньку розбудите.
Відчепилося від шиби. Сплюнулося до плювальниці, поправилося сурдут.
Панна Муклянович, відійшовши від мольберта, витерла руки в хустку.
— Власне, в чому ви мене переконуєте? Що той чорний струм обертає людині мозок навиворіт?
— А ви, панно Єлено, не пам’ятаєте? Що ви відчували? Як поводилися? Ким були?
Вона знизала плечима.
— Є й інші способи вийти за межі себе. Алкоголь, наприклад.
— Алкоголь — це нездоровий замінник. Він заміняє одну в’язницю на іншу, Мороз на Мороз. — Підійшлося. — Ви завершили?
Вона завагалася.
— Я казала вам, що не покажу…
— Але я про-ошу.
Зазирнулося над мольбертом.
Мазня була несамовита.
— Що за схожість!
Вона радісно спалахнула.
— Ви, пане Бенедикте, справді так думаєте?
— Двоє очей, два вуха, й навіть носа видно.
Вона кинула пензель у куток.
— Бо ви безперервно рухаєтеся, і вертитеся, і крутитеся, і руками розмахуєте! Тільки погляну, щоразу іншу форму бачу, — то як я маю добру конкретику змалювати?
— А як малюють фантастичні сцени, вигадані?
Відпочилося потім у вітальні біля високого стола із сандалового дерева. Покоївка в неділю мала вихідний день, панна Муклянович сама притягла самовар і сервіз, не дозволила собі допомогти. З колоніальних складів у сусідній кам’яниці вона мала бляшанки різних зелених, червоних і чорних чаїв, і сумішей китайських прянощів, що мали короткі, дивні назви, і звучали подвійно екзотично, коли їх вимовляла панна Єлена. Покоями розійшлися пахощі трав’яного чая, майже бачилося цю барвисту смугу, яка снує у повітрі над килимами, комодами, отоманками, голландськими печами, креденсами й жардиньєрками, над похропуванням тітки Уршулі. Тітка прокинулася ненадовго, плямкнула й щільніше закуталася у шаль, аби заснути знову.
Бурульки за вікном блищали блакиттю.
На підвіконні, поруч із російськими виданнями пригодницьких романів Майн Ріда, лежало декілька товстих книг: російсько-італійські словники, італійська граматика, антологія італійських віршів. Панна Муклянович отримала їх від Порфірія Поченґла, вона надумала почати вивчати італійську мову, «щоби згаяти час». Нещодавно в Іркутську відкрив свою філію Всесвітній інститут іноземних мов для пань і панів The Berlitz School. — Мова, як вода! — захоплювалася вона, відтак розгортала том на випадковій сторінці й читала кілька речень, анітрохи не розуміючи їхнього сенсу. — Як плине, як шумує, як перлисто виблискує, як хвилюється!
Перш ніж сісти, вона не змінила поплямованого сарафана, тільки помила руки. Ножем із кістяною ручкою панна нарізувала черемховий хліб, намащувала княженікою.
— Настоящая хозяйка.
— Пан Порфірій казав мені перед богослужінням, як ви переконували його одружитися зі мною.
Захлинулося.
— Ні. Тобто… Не так. Може він… — Ковтнулося чая. — Я ж бо… виїду… або… що з батьком… не знаю, як буде зі мною. Отож… Щоб вчинити чесно…
— Це ж
