Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

долині. Тут по обох берегах росли кущі, невеликі хвощі, солодка тростина, папороть. Вгору цією долиною мандрівники посунулися ще на кілька кілометрів і потім вирішили добре відпочити після тривог і переходів, що тривали цілу добу. Води в струмку було вже багато, а тінь пальм і хвощів вабила до себе. Скип’ятили чай, повечеряли жовтком яйця, що лишився в запасі, і спокійно виспалися. Але потім поява мурахів поблизу примусила поспішити з сніданком, щоб швидше відійти подалі від мурашника і не виявити його мешканцям своєї присутності.

Через кілька кілометрів піщані схили долини поступилися місцем скелястим, бо русло почало врізуватися в столову височину. Шукаючи сірчисті руди, Макшеєв і Каштанов крок за кроком оглядали скелі — один на правому, другий на лівому схилі, що, зрозуміло, сповільнювало рух. Папочкін і Громеко залишалися поблизу русла, з рушницями напоготові, щоб здобути яку-небудь дичину або відбити напад ящерів чи мурахів. Але останніх не було, місцевість поступово ставала дедалі пустиннішою, навіть понад струмком дерева й кущі росли вже рідше, і тільки вузька смуга трави та солодкої тростини всюди ще облямовувала його береги. Наявність тростини дуже радувала мандрівників, бо вона залишалась їх єдиною поживою в цій пустині.

Із тварин вони зустрічали тільки величезних бабок, що ширяли над водою, та інколи птеродактиля, який ганявся за цими комахами. Повітря було зовсім спокійне, проміння Плутона палило немилосердно у вузькій долині, голі схили якої були нагріті, наче піч, і тільки близькість води, якою можна було постійно вгамовувати спрагу та змочувати голову, підтримувала мандрівників і давала їм змогу рухатися вперед.

Шукання сірчистих руд поки що були невдалі.

Привал для обіду зробили на березі струмка, скип’ятили чай, посмоктали солодкої тростини і поділили останній сухар.

— Увечері нам доведеться покуштувати бабку або підстрелити птеродактиля! — сумно сказав Папочкін, збираючи останні крихти сухаря.

У ГЛИБ ЧОРНОЇ ПУСТИНІ

Після відпочинку пішли далі вгору долиною. На обох схилах тягнулися ті ж таки чорні, похмурі скелі, побиті розколинами то на величезні незграбні куби, то на стрункі, тонкі стовпи. Рослинність понад струмком ставала щораз бідніша, хвощі траплялися рідше, папороть та пальми зовсім зникли і тільки трава та солодка тростина ще обступали береги струмка.

На ночівлю зупинилися біля останнього сухого дерева, щоб скористуватися ним як паливом. Скип’ятили чай і багато пили його з соком тростини, щоб угамувати голод, бо ніякої дичини не попадалося.

Після чаю Макшеєв і Каштанов задумали піднятися на схил долини, щоб оглянути місцевість. Остання являла собою рівнину, що простягалася в усі сторони на далеку віддаль; тільки на півдні, кілометрів за двадцять, над нею підносилась група плоско-конічних гір.

Коли обидва дослідники відійшли на кілька десятків кроків від краю кручі і долина струмка зовсім зникла з очей, вони відчули всю похмуру велич навколишньої пустині.

Чорна гола скеля, усіяна великими й дрібними осколками, що відокремились від неї під впливом високої температури вічно палючих променів, — такий був ґрунт цієї пустині. Ніде ні кущика, ні билинки, сам чорний камінь під ногами до горизонту, небо з червонуватим Плутоном над головою — абсолютна, непрохідна пустиня, що загрожувала вірною смертю з голоду й спраги смільчакові, який наважився б надовго заглибитися в її неосяжні простори.

Від чорного каміння, нагрітого Плутодом, пашіло вогнем, наче з розжареної печі, а зверху пекло пряме проміння Плутона, від якого ніде було сховатися. Тільки гори, що здіймалися на півдні, трохи різноманітили цю жахливу, гнітючу монотонність пустині, бо вони були не чорні, а з багатьма білими, червоними та жовтими смугами й плямами.

Оглянувши місцевість, Каштанов сказав своєму супутникові:

— Я думаю, що нашому проникненню в глиб таємничої країни недалеко звідси лежить край. Долина, якою ми йдемо, очевидно, кінчається там, біля групи гір, і я боюсь, що далі простяглася така ж похмура пустиня, зовсім непрохідна без спеціального спорядження, без великих запасів води, харчів і палива.

— Невже вся остання частина внутрішньої поверхні Землі являє собою таку ж розжарену пустиню?

— Очевидно, що так, принаймні до місцевості поблизу вхідного отвору південного полюса, якщо такий є. Адже вологу, потрібну для рослинності і тваринного життя, внутрішня поверхня дістає через ці отвори. Очевидно, море, яке ми перепливли, є останній резервуар цієї вологи.

— Але, як ми бачили, північні вітри, що тут панують, можуть заносити цю вологу й далі.

— За останній час ми цих вітрів не спостерігали, крім рідких бур з грозами. Очевидно, останні хмари, що приходять з півночі, розряджаються над морем і в найближчій до півдня від нього смузі, а далі над цією розжареною пустинею несеться тільки остача вологи, повітря не насичується нею і дощі неможливі.

— Значить, ми дійдемо тільки до цих гір на півдні?

— Так, дістанемося до них і побачимо, чи правильні мої міркування.

— Що ж робити, якщо на цьому шляху ми не знайдемо потрібних нам сірчистих руд?

— Ці гори, зважаючи на їх форму і колір, очевидно є згаслі вулкани, а на схилах вулканів майже завжди можна знайти сірку. Я майже впевнений, що там ми знайдемо те, що нам потрібно.

— І повернемося назад?

— Я думаю, що треба скористуватися тим, що ми вже пройшли так далеко від моря, і зробити ще екскурсію на південь, щоб переконатися, що пустиня непрохідна. Тоді наша совість буде спокійна — ми зробили все, що в людських силах.

— Але, можливо, що в іншому місці море заходить далі на південь і, отже, дасть нам змогу пройти далі.

— Якщо ми віднімемо у мурахів наші речі, то можемо проїхати понад берегом моря на схід і на захід і переконатися в цьому.

Надивившись на пустиню і пославши на прощання привіт синій поверхні моря та його зеленим берегам, що ледве були помітні на півночі, за краєм пустині, геологи попрямували назад до свого табору. Коли вони спускалися по розколині, ковзаючись на осипах і стрибаючи з брили на брилу, вони почули один за одним два постріли.