Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

— Обійдемо його навкруги, може знайдеться зручне місце для спуску.

Вершина гори теж складалася з застиглої брилової лави. З неї розгортався широкий вид в обидві сторони. На півночі біля підніжжя горбів лежало озеро в своїй зелено-чорній рамі. Воно мало форму майже правильного круга і, можливо, теж являло собою кратер ще більш старого вулкана. На схід і захід спадали величезні потоки лави, що поступово губилися у вигляді гряд і стін чорних скель на поверхні пустині. На півдні здіймалася трохи вища друга гора, очевидно головний конус вулкана, що заступала вид далі. З першою горою вона була з’єднана вузькою скелястою сідловиною.

Обійшовши кратер з заходу і пересвідчившись, що з цього боку спуститися в нього теж неможливо, розвідувачі пройшли сідловиною на другу гору. Її вершина мала теж глибокий кратер, але розірваний на південний схід великою виїмкою, від якої вниз по схилу йшов величезний потік лави, очевидно продукт останнього вибуху вулкана.

Ця виїмка у валі кратера давала змогу спуститися на його дно без особливого риску.

Тепер вид на південь був відкритий. Зовсім близько від головного вулкана підносилося ще кілька низьких вулканів з заваленими кратерами, а за ними до горизонту простягнулася та ж чорна пустиня, якій, здавалося, не було краю.

— Так, далі на південь, у глиб Плутонії тут ходу немає! — вигукнув Макшеєв, впиваючись своїм гострим поглядом у далечінь. — Кілометрів на сто не видно нічого, крім чорного каміння.

— І екскурсувати в цей бік нема чого! — додав Каштанов. — Оглянемо вулкани, наберемо сірки — і назад до мурашника відбивати наше майно.

Вид з вершини гори справив на них гнітюче враження.

Під ногами спостерігачів простяглася група чорних гір, покраяних глибокими ущелинами, наче зморшками, з жовтими, білими й червоними плямами, ніби набризканими велетенською щіткою недосвідченого маляра. Далі навкруги йшла чорна рівна пустиня без єдиної ознаки життя, безрадісний простір якої під червонуватим промінням Плутона мав особливо зловісний характер.

— Це царство смерті жахливіше, ніж полярні снігові пустині! — вигукнув Каштанов.

— Так, коли б злий дух існував, то кращого місця для перебування йому не знайти! — підтвердив Макшеєв.

— Ви подали добру думку. Назвемо цю місцевість пустинею Диявола.

— А ці вулкани — троном Сатани. Мені так і ввижається зловісна картина: в ті дні, коли Плутон меркне і настає червонуватий присмерк, із кратера вилітає злий дух, схожий на велетенського птеродактиля, кружляє над цими горами і над пустинею, сповнюючи повітря своїм завиванням, купається в хвилях гарячого озера, відпочиває на чорних високих скелях, милуючись своїм царством…

Оглянувши місцевість і помітивши найзручніший пункт для спуску в кратер, розвідувачі пішли до озера, вибираючи найбільш прямий шлях від головної вершини, щоб другого дня вчотирьох іти за сіркою.

Другого дня всі вчотирьох рушили до головного вулкана, захопивши з собою на всякий випадок одну рушницю, трохи смаженого м’яса та солодкої тростини. Решту майна можна було залишити біля озера під доглядом Генерала, бо в цій пустині тварин зовсім не було і можна було сподіватися, що воно залишиться ціле.

Шлях ішов спершу через низькі гірські чорні горби та гряди потоків лави, далі схилом головного вулкана вздовж величезного потоку, що починався біля вилому кратера. Через півгодини дісталися до нього і почали спускатися вглиб брилами застиглої лави, що являли собою щось ніби сходи для велетнів.

Спуск тривав півгодини і привів на дно кратера, який являв собою майданчик з засохлою потрісканою чорною гряззю. Колись цей майданчик, очевидно, був вкритий водою зниклого озерця. За майданчиком стрімко підносилась протилежна стіна, густо вкрита білими, жовтими і червоними нальотами та натеками. У жовтих нальотах неважко було впізнати самородну сірку у вигляді дрібних і великих кристалів, що містилися в порожнинах лави або вкривали її поверхню нетовстим шаром.

Вийнявши мисливські ножі, мандрівники взялися зскрібати нальоти і відколупувати більші кристали, складаючи видобуток у свої заплічні мішки. Коли мішки були повні, то виявилось, що в кожен з них влізло близько шістнадцяти кілограмів.

— Шістнадцять кілограмів сірки дають понад одинадцять тисяч літрів сірчистого газу, — зазначив Каштанов, — а шістдесят чотири — майже сорок п’ять тисяч літрів. Я думаю, що цього досить для мурашника.

— Більше ми й не можемо понести, — сказав Папочкін, — у нас є ще рушниці та деякі запаси, а нести все це на собі доведеться два дні.

— Дещо можна нав’ючити на Генерала, — запропонуй вав Макшеєв, — він уже видужав, сьогодні цілий день відпочиває і понесе на своїй спині кілограмів тридцять. До озера під гору ми ці тридцять кілограмів донесемо, тому наберімо ще сірки, щоб вистачило.

Поснідавши й відпочивши, мандрівники набрали ще кілограмів тридцять, для яких Макшеєв зняв свою сорочку і зробив з неї мішок. В одній із щілин наскребли також пригоршню кухонної солі.

Під час відпочинку Каштанов напівлежав, прихилившись до стіни кратера, і раптом відчув різкі удари, що йшли з глибини гори.

«Невже вулкан не згас?» — подумав він.

Але, не маючи досвіду у вивченні діючих вулканів, він не надав значення цим звукам і навіть не сказав про них своїм товаришам.

Коли ж закінчили збирати другу партію сірки і всі четверо знову сіли на дні кратера, щоб відпочити перед підйомом і спуском з важким вантажем на плечах, Каштанов згадав про звуки і приклав вухо до скелі. Удари чулися ще ясніше і відчувалося навіть легке двигтіння скель.

— Я, може, помиляюсь! — вигукнув він, схопившись з свого місця. — Але мені здається, що нам тут гаятися нема чого: в надрах вулкана відбувається якась робота. Чи не готується він до вибуху? Послухайте самі!

Приклавши вухо до стінки кратера, всі пересвідчилися в правдивості його слів.

— Може вибуху й не буде; може він станеться через тиждень або через місяць, але я не ручусь, що він не може статися сьогодні! — сказав професор.

— Цілком вірно, і сидіти на дні кратера нема чого, тим