Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

Скинувши важкі мішки на плечі, мандрівники полізли вгору сходами велетнів. Але з ношею йшли не так швидко, як спускалися вниз, і тільки через годину вони були нагорі. Озирнувшись назад, вони переконалися, що їх поквапність була цілком вчасна: з дна кратера підносився тонкий стовп жовтуватого диму, в повітрі запахло сіркою і хлором.

Двигтіння стінок кратера було таке вже велике, що відчувалося під йогами. Треба було поспішати, бо кожної хвилини виверження могло початися вибухом лавової пробки, що забила жерло кратера. Не гаючи часу, мандрівники почали спускатися тією ж дорогою, якою прийшли, і через дві години були біля озера, де Генерал, скучивши за ними, вітав їх радісним гавканням і скавчанням.

Проте вулкан не поспішав починати свою діяльність. Над його вершиною видно було тільки тонкий стовп буруватого диму, що підносився на величезну висоту і там розходився. Біля озера не чути було підземних ударів і все було спокійно.

Доли всі скинули мішки з сіркою, Папочкін схаменувся, — він забув свою рушницю в кратері чи на вершині, де двічі зупинялись для відпочинку. Повідомивши про це товаришів, він сказав, що вернеться зараз до вулкана за рушницею.

— У нас є ще три рушниці, а в мурашнику четверта запасна, отже, можна обійтися й без тієї і нема чого наражатися ще раз на небезпеку, якої ми уникли, — зазначив Каштанов.

— Вулкан тільки димить, — стояв на своєму зоолог, який дуже любив свою двостволку, що відзначалась правильним боєм. Засмучений своєю забутливістю, він додав: — Поки ви відпочинете, я встигну збігати.

— Лізти в кратер димуючого вже вулкана не можна, бо ви задихнетеся від отруйних газів. А найпевніше, що ви залишили рушницю саме на дні кратера. Отже, ваша витівка однаково нездійсненна, — переконував Каштанов.

— Ні, я пригадую, що швидше залишив рушницю над краєм кратера ще перед спуском, щоб не носитися з нею даремно вниз і вгору по скелях. А добігти до краю кратера не так уже довго й небезпечно, — твердив зоолог.

— Виверження може статися кожної хвилини. Не знаю навіть, чи розважливо ми робимо, залишаючись до сніданку на березі цього озера; чи не краще відійти далі від вулкана?

Але всі дуже стомилися від сходження і спуску з важкою ношею на спині. Вигляд вулкана не викликав особливих побоювань, а озеро було на віддалі близько двох кілометрів по прямій лінії від кратера, тобто порівняно далеко. Отже, можна було сподіватися, що його берегам безпосередня небезпека не загрожує. Тому вирішили ночувати біля озера, маючи намір бути присутніми хоч на початку такого грандіозного явища, як виверження вулкана.

Тиша тривала тільки години чотири. Сплячих мандрівників раптом розбудив страшенний гуркіт і коливання ґрунту. Їм здалося, що їх підкинуло в повітря і що вони падають в озеро.

Всі скочили на ноги, злякано озираючись: ґрунт двигтів під ногами, і дерева на березі озера хиталися в різні боки.

Вершина вулкана була оповита густою завісою чорного диму, яку розтинали, наче блискавки, розжарені камені, що вилітали з кратера.

Виверження почалося.

— Де ж Папочкін? — вигукнув Макшеєв, помітивши, що їх тільки троє.

— Чи не кинуло його поштовхом в озеро? Він лежав найближче до його берега, — висловив здогад Громеко.

Але поверхня води була вкрита тільки маленькими брижами, що їх, очевидно, викликав струс ґрунту. Кругових хвиль, які б показували, що у воду щойно впало важке тіло, не було видно.

— Чи не побіг він з переляку вниз долиною?

— А чи не пішов він все-таки до кратера за своєю рушницею? — зазначив Каштанов.

Останнє припущення здавалося найбільш правдоподібним, бо зоолог був людиною впертою. Він, очевидно, виждав, поки його товариші поснули, і пішов до вулкана.

Поклики й шукання навколо озера виявились марними. Довелося визнати, що зоолог пішов за рушницею.

— Добре, якщо він ще не дійшов до вершини вулкана, коли виверження почалось, — зазначив Каштанов. — Інакше він безумовно загинув.

— Що ж нам робити? — вигукнув Макшеєв. — На мою думку, треба бігти до нього на допомогу!

— Зачекаймо деякий час, — запропонував Громеко. — До дна кратера і назад — три-чотири години ходу. Якщо він пішов о дев’ятій, коли ми тільки поснули, він через півгодини або годину повинен повернутися.

— А за цей час діяльність вулкана покаже, чи можна піднятися до кратера без великого риску!

— Але це ж жахливо! — сидіти, нічого не роблячи, на місці і чекати, замість поспішити на допомогу товаришеві!

— Так, це жахливо, але ми можемо врятувати його тільки в тому разі, коли він ще не дійшов до кратера і тільки поранений каменем, що вилетів з кратера. Якщо ж Папочкін під час вибуху був на вершині або в самому кратері, то він безумовно загинув, коли не від каміння, то від газів. Пробуючи тепер дістатися до вершини вулкана, ми товариша не врятуємо, а рискуємо долею всієї експедиції. Дивіться, що там робиться!

Останні слова Каштанов промовив, побачивши величезний клуб пари, що вихопився з кратера вулкана.

Через кілька секунд розлігся оглушливий гуркіт, ніби гора розлетілась на частини або піднялася в повітря. Клуб помчав униз схилом, дивовижно розростаючись угору і в сторони і швидко перетворюючись на лілово-чорну хмару або цілу стіну хмар, які клубилися, змішувалися, звивалися в сяйві сліпучих блискавок. Ця стіна мчала схилом з швидкістю поїзда, і через кілька хвилин її край був уже біля підніжжя вулкана, а верхній край здіймався, клубочачись, далеко вище від його вершини.

— Це цілком нагадує жахливе виверження Лисої гори на острові Мартініці, що знищило в травні 1902 року місто Сен-П’єр з його двадцятьма сімома тисячами жителів за кілька хвилин! — вигукнув Каштанов. — Ця хмара, так звана пекуча, або палюча, складається з страшенно стисненої і перегрітої водяної пари та газів, переповнених гарячим попелом, і несе не тільки дрібне каміння, а й великі брили.