Дилер реальності - Ніколас Дімітров

Як я вб’ю цю ніч – точніше, її решту, – мені поки що невідомо. Ніч із неділі на понеділок – тож нічні клуби зачинені, й у цілодобових барах також панує порожнеча. Це правило діє навіть у Сінгапурі, який, як усі гадають, ніколи не спить. Сам того не помічаючи, я розганяю машину до двохсот кілометрів за годину. Колись від такого зухвалого перевищення швидкості в автівці оглушливо завила б сирена. Сьогодні ж я безкарно мчу естакадою повз вервечки чорних вікон, які зрідка підсвічує чиєсь безсоння. Нічне місто миготить клоччям марева, яке переривається спалахами стробоскопа, – це яскраво підсвічена реклама, звернена ні до кого. З’їжджаю з естакади й ледь не врізаюся в яскраво-помаранчеву спортивну машину, що несподівано вискочила на перехрестя. Вищать гальма, оглушливо скрегочуть колеса, помаранчеве авто крутиться на місці, і я, пролітаючи повз, устигаю розгледіти спотворені жахом обличчя людей у машині. Хлопець і дівчина, зовсім юні, майже підлітки. Лише за кілька хвилин і десяток кварталів я розумію, що ледь не занапастив їх і мало не загинув сам. І, ясно усвідомивши це, нічого не відчуваю. Смерть ніколи не лякала мене. Цю якість я приховував навіть від батьків, не бажаючи видаватися фріком. Про неї знав лише Харон. Чи не тому він і обрав мене з-поміж інших?

За кілька хвилин я опиняюся на краю п’ятого дистрикту, колишнього району Ґейланґ, де повії терпляче чекають зустрічі з нічними блукачами на кшталт мене. Для дозвілля я надаю перевагу компанії саме таких жінок, які не лізуть у душу й не вимагають уваги. Перша ж кобіта цілком відповідає моєму сексотипу: худорлява, з дитячими рисами обличчя – на вигляд не більше двадцяти.

Пізнього ранку я прокидаюся в дешевому готелі з видом на промзону. Дівчина ще спить, підтягнувши кутасті коліна до грудей, зворушлива й безпомічна. Помилувавшись трохи її ямками на щоках і переконавшись, що вона не обчистила за ніч мої кишені, я залишаю нічліжку, щоб вирушити на зустріч із Хароном. Дорогою вирішую зайти до автоцеркви.

Не те щоб я був дуже побожним. Мені просто подобаються церковні відчуття – задушливе повітря й наркотичний аромат ладану змушують мій мозок працювати швидше. Мабуть, тому, що в ці моменти я чітко усвідомлюю одвічну безглуздість буття. Це відчуття, що є таким близьким мені й таким далеким від метушні мегаполіса, допомагає сховати мою вразливість під маскою іронії.

У тьмяно освітленому холі універсальної автоцеркви, яку вписано в квартал між стрипбаром і магазином ґаджетів, у цей час нікого немає. Я заходжу до однієї з кабінок-капсул, двері за мною зачиняються, й темні стіни-екрани оточують мене зусібіч. На моніторі переді мною з’являється текст.

БУДЬ ЛАСКА, ОБЕРІТЬ РЕЛІГІЮ

Випадає меню. Переглянувши його, тицяю пальцем у «поміркований католицизм».

ПЛАТНИЙ ЧИ БЕЗКОШТОВНИЙ РЕЖИМ

Гаразд, розщедрюся сьогодні, щоб не дивитися нескінченну рекламу перед сповіддю. До того ж, Харон скоро має поповнити мій рахунок. Я прикладаю телефон до зчитувача, підтверджую суму й замовляю пакет «Богоугодний», до якого входять куріння фіміаму, запалювання свічки, піснеспіви в записі і, звісно, інтерактивна сповідь. Після цього на екранах навколо мене виникає католицький храм із десятками свічок, які запалено на амвоні,– кабінку заповнює мій улюблений запах ладану. Із динаміків, умонтованих у стелю кабіни, долинають голоси юних хористів. Переді мною зависає текст, що закликає опуститися на коліна, а з підлоги виїжджає спеціальний ослінчик.

– В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь! – промовляю я, щоб запустити процес сповіді. Аватарка, що з’явилася перед моїми очима, зображує смаглявого єпископа в масивних окулярах. Скидаю її вбік – дратує.

– Господь нехай пребуде в серці твоєму… – чується з динаміків голос з індійським акцентом. – Коли ти сповідався востаннє?

– Тиждень тому, святий отче. І відтоді я встиг згрішити.

– Які ж твої гріхи, сину мій?

Так, треба увійти в роль людини, що покаялася, а інакше навіщо ж увесь цей спектакль.

– Я брехав, крав, матюкався, богохульствував, займався онанізмом, уживав наркотики і трахав повій, – імпровізую я. – Начебто все, та, можливо, я про щось забув.

– Тяжкими є гріхи твої, сину мій, – промовляє байдужий голос. – Але я відпускаю їх в ім’я Отця, Сина і Святого Духа.

– Ба, ось іще що. У Бога я також не вірю. – Майбутня зустріч із Хароном налаштувала мене на пустотливий лад.

– Бог прощає тобі й це, – смиренно відповідає священник.

– От і пречудово. Як там погода в Бангалорі?

– Я з Калькутти, сину мій. Дуже спекотно – майже сорок градусів.

– Гарного вам дня, святий отче.

– Іди з миром.

Вийшовши з автоцеркви, я відчуваю, що на душі полегшало – ось вона, сила сповіді! Треба поквапитися, щоб не запізнитися на зустріч із Хароном.

«Харон», звiсно, не його справжн iм'я – колись я жартома прозвав так свого роботодавця за його любов до грошей. Він брав би їх і з мертвих дорогою до вічності, якби в нього була така можливість. Старого, схоже, це прізвисько цілком улаштовувало. Своє справжнє ім’я він оприлюднювати не любив: його пристрасть до конспірації іноді нагадувала параною. Моє ім’я він теж трансформував, скоротивши до однієї літери. «Зет» – так називав він мене зазвичай, і лише в особливих випадках використовував повну форму: Золтан.

Станція, де ми завжди зустрічаємося, є частиною метрополітену. Я опиняюся на місці трохи раніше від призначеного часу. Людей тут зовсім небагато, не більше десятка: ранковий натовп години пік уже схлинув, а обідній увіллється сюди ще нескоро. Чекаючи на Харона, розважаюся тим, що намагаюся вирахувати його охоронця серед людей, присутніх на станції. Зазвичай він з’являється трохи раніше, щоб оцінити обстановку. Щоразу це нова людина, та в усіх них, звісно, є дещо спільне. Хто ж це може бути? Той дядько з журналом кросвордів, що підпирає колону? Чи здоровань із бичачою шиєю, що втупився у свій мобільний, стоячи на самому краю платформи? А може, чувак із дредами й тату, що вкриває половину обличчя, який присів на сусідню лаву? Такого хлопа складно прийняти за охоронця, і я майже впевнений, що саме він працює на Харона, – той любить оточувати себе незугарними на вигляд людьми, вважаючи їх непомітними.

Щоб якось скоротити очікування, кладу на коліно блокнот і починаю малювати портрет волоцюги з дредами, намагаючись точно перенести на папір його примхливе татуювання. Помітивши, що я на нього позираю, він кидає на мене виразний погляд, у якому підозру змішано з подивом. Але мені байдуже, я надто захоплений малюнком. Завершую портрет саме в той момент, коли Харон з’являється на станції.

Кожен, хто його не знає, побачить у ньому лише стариганя-азіата, який скидається на безхатька. Довгі сиві