Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко

— Генерале!.. — пролунав зляканий голос адьютанта, що кинувся до стола.

І одноразово з ним пролунав сухий короткий постріл. Постать генерала Штрассера похитнулася і важко впала на підлогу.

Але ще раніше від неї впав маленький блискучий браунінг, що його випустили мертві пальці генерала.

На цій дільниці фронту дощ ішов уже третю добу безперестанно. Він укрив увесь горизонт скляною сіткою крапель, що падали й падали без кінця з мокрого сірого неба. Дощ наповнив водою окопи, дощ пройняв найглибші траншеї, дощ перетворив шинелі й чоботи солдатів на кисіль. В окопах не можна було ні сидіти, ні лежати. Холодні струмені води бігли вздовж них, стікаючись на перехрестях, утворюючи глибокі калюжі. А дощ усе йшов.

Він не дозволяв навіть розгорнути газовий наступ, — і важкі бомби з уславленим новим смертоносним газом «кольритом» лежали без руху.

Командування цієї дільниці дуже боялося можливого наступу Червоної армії. Воно розраховувало так:

— Така година звична для радянського війська. Воно може почати атаку і посіяти паніку серед деморалізованих дощем і холодом солдатів. Треба бути напоготові!

Отже позиції були готові зустрінути можливу атаку. А що радянські частини не починали атаки, то це здавалося ще загрозливішим — виходить, стягають сили, вичікують слушного моменту.

Головну увагу командування дільниці звернуло на кулеметні гнізда, вважаючи їх, як доводили всі правила сучасної тактики, за найвідповідальніші пункти оборони. Саме кулемети мали зустрінути стальним дощем майбутню атаку. Саме кулеметні гнізда мали бути опірними пунктами захисту позицій від нападу ворога.

За найвідповідальніші гнізда командування вважало гнізда номер 14 і 16, висунені вперед, розташовані серед кущів і добре замасковані. Сюди призначалися найдосвідченіші кулеметники, краса і гордість цілої частини. Командири гнізд Пітер Бек і Фрідріх Ертель, спостерігачі Вільгельм Крайц і Густав Дерінг — прізвища, відомі навіть за межами частини.

Командир Пітер Бек став на чергування на світанку, приплазувавши до гнізда підземним ходом. Змінений ним командир Перуц, втомлений і промерзлий від свіжого ранішнього вітру, мокрий до останньої нитки, подався тим самим підземним ходом назад, відпочивати. Пітер Бек Уважно подивився навкруги: все було гаразд, якщо забути про триклятий дощ. Його спостерігач Вільгельм Крайц поправляв каску, — надійний стальний захист проти сліпих куль, що іноді залітали сюди згори.

Взагалі, — в кулеметному гнізді № 14 було майже цілком безпечно. Забетоноване, відгороджене товстими стінками від обстрілу ворога, гніздо мало лише один отвір спереду. Але й той отвір був цілком закритий переднім панцером-щитом кулемета. Тільки вузенька вертикальна щілина в шиті, більше нічого, жодного просвіту, куди б могла проскочити куля ворожого стрільця. Проте й у ту щілину влучити було майже неможливо, бо її спереду замаскували кущем.

Спостерігач Вільгельм Крайц нарешті задовольнився: каска його сиділа рівно, закриваючи верхню частину голови й лишаючи тільки вузеньку смужку лоба над очима. Пітер Бек усміхнувся:

— Що трапилося, Крайц? Чого це ви так закриваєтесь?

— Дощ, пане командире, клятий дощ. Він мені остаточно псує настрій. Це така неприємна річ, коли холодні краплі течуть за комір… Зараз подивимося, що робиться в червоних.

Пітер Бек уважно, але цілком спокійно стежив, як Вільгельм Крайц звичними рухами підійшов до кулемета і нахилився до прорізаної у щиті щілини. Він спирався правою рукою на ручку кулемета, пильно вдивляючись уперед. Пітер Бек хотів був уже жартівливо запитати Вільгельма Крайца про його вражіння від краєвиду, затягненого дощем, як Вільгельм Крайц раптом дивно осів, повільно хитнувся вбік і, неприродно вигинаючи руку, на яку він спирався, впав поруч кулемета.

— Крайц! Що з вами? Крайц! — здивовано запитав Пітер Бек. — Крайц! Та відповідайте! Що за жарти?

Крайц мовчав і не ворушився. Він лежав, немов ховаючи обличчя в землі, якось дико вивернувши праву руку. Пітер Бек схопив його за руку: вона була нерухома й бездушна. Різким рухом Пітер Бек обернув тіло Вільгельма Крайца обличчям угору. На нього глянув мертвий погляд очей, над якими майже на самому переніссі розкривалася невеличка кривава дірка. Вільгельм Крайц був мертвий, убитий кулею в лоб.

Пітер Бек мовчки відійшов від трупа: це було щось незрозуміле, якась трагічна нісенітниця. Вважати, що якийсь невідомий стрілець з ворожого боку влучив у Крайца, коли той зазирнув у щілину, було неможливо. Сліпа куля?

Але з якого то часу сліпі кулі влучають у перенісся спостерігачів?

Пітер Бек обернувся до перископа, приладу, що системою дзеркал показував за бетонною стіною те, що робиться спереду неї. Перед його очима була картина пустого поля, цілком пустого, де далеко за тьмяною сіткою дощу ледве помітні були ворожі окопи. Розібрати будь-що було неможливо, бо все чисто з’їдав дощ, який не вщухав ні на хвилину. Ні, це не міг бути стрілець з радянських позицій, у цьому Пітер Бек був певний.

Він ще раз уважно роздивився кожну риску на дзеркалі перископа: нічого, жодного підозрілого місця. Значить — випадок? Значить — спостерігача вбила таки сліпа куля? Так, іншого пояснення Пітер Бек не знаходив. І, щільніше насунувши каску, він підійшов до кулемета, щоб самому роздивитися все на власні очі без дзеркал перископа.

Але не встиг він нахилитися до щілини, як відчув обережний дотик до своєї руки. Пітер Бек нервово озирнувся. Старий Франц Лівер похмуро дивився на нього, старий Франц, якого звикли вважати за найдосвідченішого кулеметника, що пройшов школу великої війни.

— Що ви хочете, Лівер? — спитав Пітер Бек.

— Якщо дозволите сказати, пане командире, я вважав би за небезпечне підходити до щілини.

— Ви думаєте… Та ні, то була сліпа куля.

— Як хочете, пане командире, але цього, на мою думку, робити не слід. Дозвольте мені зробити невеличку спробу.

Пітер Бек знизав плечима: гаразд, хай старий зробить, що йому бажається.