Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко

Але, як Фріц Векслєр вимовив усе це німецькою мовою, то полонений, очевидно, не розуміючи жодного слова, лишився нерухомим і мовчазним. Тільки тут Векслєр зміркував, що без перекладача допит навряд чи буде успішним.

— Сідайте, — скільки міг виразно проговорив він, показуючи на стілець.

Цього разу снайпер зрозумів, він ледве помітно усміхнувся і сів. Фріц Векслєр підняв телефонну трубку:

— Алло, дайте мені штаб, кімнату 18. Так. Я — адьютант Векслєр. Прошу негайно надіслати перекладача для допиту спійманого снайпера. Так, негайно. Зараз буде? Гаразд, чекаю.

Снайпер сидів проти нього, уважно прислухаючись до звуків його голосу. Гострі очі вивчали Фріца Векслера, ніби допитувати збирався не адьютант полоненого, а полонений адьютанта. Фріц Векслєр посунув до снайпера коробку з цигарками:

— Куріть, прошу.

Полонений охоче взяв цигарку, прикурив, запаливши сірника, що дав йому Векслєр. Адьютант відчував дивне почуття поваги до цього чоловіка, у вигляді якого не можна було відшукати жодної ознаки страху або непевності. Полонений поводився стримано і цілком спокійно.

Увійшов перекладач. Він сів збоку стола Векслера і приготувався перекладати.

— Прізвище? Ім’я? Якої частини? — поставив Фріц Векслєр стандартні запитання.

Полонений, вислухавши переклад спокійно, відповів:

— Петро Черненко. Стрілецького полку.

— Якого?

Полонений замість відповіді знизав плечима.

— Він не відповідає на це запитання, — доповів перекладач.

— Так. Розумію. Гаразд. Запитайте, чи комуніст він?

— Він каже так: «У нас усі комуністи».

Фріц Векслєр з цікавістю поглянув на полоненого: добре тримається!

— Він снайпер?

— Так. Він каже: «Я — ворошиловський стрілець».

— Хм… Не розумію. Що він хоче цим сказати?

Очі полоненого блиснули:

— Я стріляю так, щоб не відставати від найкращого стрільця Червоної армії, народного комісара оборони, товариша Ворошилова. Отже маю почесне ім’я ворошиловського стрільця.

— Яке ви мали завдання від свого командування?

— Стояти на захисті радянського кордону і боронити Радянський Союз від нападу імперіалістів.

— Я хотів би конкретнішого, докладнішого визначення завдань. Перекладіть йому.

— Моє завдання — всіма силами і засобами захищати мирну працю моїх братів і батьків, що складають вільне населення першої в світі соціалістичної країни, батьківщини всіх пролетарів. Моє завдання — виконати ці обов’язки з тим, щоб, повернувшися потім додому, самому стати біля верстата і взяти участь у загальній мирній праці, яку тепер я захищаю з гвинтівкою в руках.

— Чи багато в його полку таких снайперів, як він?

— Кожен червоноармієць хоче стати ворошиловським стрільцем, і стане ним, якщо не став досі.

— Він сказав, що в них усі комуністи, усі більшовики. Де його партійний квиток?

— Немає. Я не сказав, що я член партії. Поки що я комсомолець. Але це не заважає мені бути комуністом, бути непартійним більшовиком, як і всім моїм товаришам бійцям.

— Він офіцер чи солдат?

— У нас немає офіцерів. У нас є командири, такі самі бійці, як і всі інші.

— Отже він — командир?

— Ні, я просто стрілець.

— Чи давно його полк прибув сюди?

По паузі перекладач відповів:

— Він не відповідає на це запитання, пане адьютанте.

— Так… Хм… Чи знає він, що ми можемо його розстріляти, якщо він не відповідатиме?

Вислухавши це, полонений снайпер швидко випростався. Чітко вимовляючи слова і дивлячись просто в очі Фріца Векслєра, він відповідав рівним урочистим голосом. Вагаючись, перекладач повільно, час від часу спиняючись, перекладав його відповідь:

— Він каже, що… що замість нього на його місце… прийдуть тисячі інших, пане адьютанте. І що його смерть буде для його товаришів і там і тут сигналом до нової боротьби, пане адьютанте. І що він не боїться смерті, пане адьютанте.

Так, полонений снайпер видимо не боявся. Він стояв так само спокійно, очі його переходили з адьютанта на перекладача, ніби перевіряючи, як саме сприймають вони його відповідь. Десь далеко в глибині його гострих очей ховалася ледве помітна усмішка.

Ще раз Фріц Векслєр відзначив якесь незрозуміле почуття поваги до цієї людини. В нього майнула думка: «А добре й цікаво було б поговорити з ним без перекладача, отак, як розмовляють на самоті… Шкода, що це не можливо, адже я не знаю його мови…»

Фріц Векслєр натиснув кнопку дзвінка і сказав конвоїрам, що увійшли до кімнати:

— Візьміть полоненого і відведіть назад. Зараз я закінчив. Повернетесь з ним через годину.

Конвоїри вивели полоненого снайпера. Слідом за ним пішов і перекладач. Фріц Векслєр ще з хвилину жував давно згаслу цигарку і нарешті сказав собі:

— Власне, його нема про що допитувати. Витягти з нього щось про його частину абощо навряд чи пощастить. Але справа не в тому. Головне ось що: адже у них там таки чимало таких Петрів Черненків. І таких Черненків не візьмеш ніяким танком… Так ось які вони, ці червоноармійці?.. Хм… Цікаво, цікаво! Та де ж поділися мої сірники?..

І, в десятий раз запалюючи цигарку, Фріц Векслєр відчував, як розростається в ньому той незрозумілий неспокій, що охопив його з самого початку розмови з снайпером. З чоловіком, що нічого і нікого не боїться, як і всі його товариші-бійці.

На чотирнадцять кілометрів відступили частини механізованої армії інтервентів, на чотирнадцять кілометрів на Захід. Тут армія перейшла через річку Жлейку, закріпилася на її західному березі, знищивши за собою всі засоби переправи — мости, порони тощо. Червона армія примушена була спинитися так само: її шлях перетяла річка Жлейка.

Окопи розташувалися з обох боків річки. Вона була неширока, але артилерійські батареї механізованої армії добре пристрілялися