Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко
Сирена остаточно замовкла, — і тишу наситило важке гуркотіння літаків. Сигнальних вогнів вже не було видно і на літаках: їх погасили, вони були потрібні лише як дотепне маскування, щоб зробити вражіння, ніби це були не ворожі літаки, а свої, що звідкись поверталися. Зненацька в небо вдарили тремтячі блакитні ножі прожекторних променів, що швидко промацували чорний небесний простір, вихоплюючи з нього білі контури хмар, і поринаючи повз них у чорну безодню. Важкий, дедалі гучніший гуркіт літаків доводив, що вони знижувались; проте, чому досі вони не кинули жодної бомби?
Радист напомацки знайшов якусь кам’яну стіну. Яку саме — він не знав. Це було байдуже, він шукав будь-якого захисту. Як цуценя, він скорчився під стіною, даремно намагаючись втиснутися, вдавитися в камінь, щоб сховати своє тремтяче тіло.
І раптом стіна здригнулася, загуркотіли важкі постріли. То почали стрілянину зенітні гармати, намагаючись влучити у ворожі літаки, що їх де-не-де в небі вихоплювали з темряви прожекторні промені. На чорно-синьому оксамиті неба, який швидко різали на шматки ніжно-блакитні світляні леза, виникали і зникали вогняні жовтогарячі плями: то вибухали снаряди зенітних гармат.
Широко розкритими очима радист дивився вгору, щохвилини чекаючи на неминучу смерть. Він побачив, як два блакитні прожекторні ножі спіймали над аеродромом ворожого велетенського літака, що був схожий на великого хижого птаха, який ніс у своїх пазурях смерть і руйнацію. Промені прожекторів тремтіли, поспішаючи за птахом, не випускаючи його із своїх світлових обійм і показуючи зенітній артилерії. Зраділо навкруг літака розірвалося разом кілька снарядів зенітних гармат. Але літак знижувався, роблячи велике півколо над аеродромом. Нарешті велетенський птах розкрив свої пазурі й випустив униз велику чорну річ, що відразу зникла, вилетівши за межі світлової плями прожекторних променів.
Радист, скорчившись, чекав на громовий вибух бомби. Але вибуху не було. Крізь гуркіт пострілів долетів новий шум: наче з-за аеродрому наближався велетенський танк. Важко гуркотів мотор, один за одним стукали залізні гусениці. Радист нічого вже не розумів: то було якесь божевілля, все переплуталося в гримотні і ревінні пострілів. Звідки танк? Як міг він опинитися тут?
Радист затрусився, наче від жорстокої пропасниці. Ввесь аеродром, ціле місто залило яскравим білим світлом. Високо в небі сяяли десятки велетенських сонць, що повільно спускалися нижче й нижче, заливаючи нестерпним світлом кожну будівлю, кожен камінь, кожну травинку і порошинку. Радянські літаки, залишаючись самі в непроглядній темряві, випустили вниз на парашутах освітлювальні прилади, що кидали все світло вниз. Це світло сліпило, примушувало заплющувати очі, ховатися. Але радист не заплющував очі. Широко розкривши їх, він дивився вгору, хапаючи себе за руки й ноги, намагаючись впевнити себе, що це — дикий, неймовірний сон.
У білому сліпучому світлі яскраво було видно, як падали вниз потворні невидані танки. Божевілля, неможлива річ, жахливий привид!.. Танки падають з неба?.. Ні, цього не може бути!
Але так було. Радист бачив це на власні очі. Значить, і та чорна річ, що її кинув із своїх пазурів перший спійманий прожекторами стальний птах, — теж був танк?
Знову й знову намагаючись влипнути в стіну, радист побачив, як з-за аеродрому з блискавичною хуткістю, ламаючи й роздушуючи все на своєму шляху, промчав велетенський танк, на прапорі головної вежі якого було ясно видно червону зірку, п’ятикутну зірку, ознаку радянського війська, Червоної армії. Ще один… ще… ще… І раптом припинилася стрільба гармат, ніби розірвавшись разом одним нечуваної сили вибухом. То літаки скинули разом кілька фугасних бомб на залиту білим небесним світлом і видну їм зенітну батарею — і висадили її в повітря.
Танки мчали один за одним до радіостанції, до штабу, немов хтось показував їм шлях. Радист почув рідкі постріли танкових гармат, почув залізне тарахкотіння кулеметів. Це тарахкотіння спліталося в його запаленому мозку в дивне чергування довгих і коротких трісків, ніби то вистукували ключем якусь телеграму. Крапки і риски, риски і крапки… Одна за одною крапки і риски складали літери, літери складали слова, що їх мимоволі комашиною мелодією сприймав радист своїм звиклим вухом:
— … наступ… проведено… бездоганно… на… світанку… починаю… розгорнений… наступ… генерал… Штрассер…
Це було божевілля. Радистові привиджувалася депеша рапорта генерала Штрассера, яку він пересилав наприкінці свого чергування. З протяжним стогоном радист опустив голову на безсилі руки: він знепритомнів…
А наступ розгортався. Його провадили великі танки, що їх скинули в повітрі, не сідаючи на землю, радянські літаки. За великими танками йшли танкетки, швидкохідні, повороткі, озброєні кулеметами. Великі танки знищували перепони, ламали опір охоплених панікою частин ворога; танкетки закріплювали становище, проносячись по вулицях міста і захоплюючи менш важливі пункти.
З блискавичною хуткістю центральне ядро танків і танкеток розгорталося в усі боки, напосідаючи в північно-східному напрямі, майже не натрапляючи на опір. Та й звідки він міг узятися, коли в цьому районі були лише вартові частини та резерви, захоплені нападом по казармах і бараках? Північно-східний напрям приводив танки до передової лінії ворога, з тилу, в тій її частині, що підтримувала зв’язок загального фронту з позиціями загону стрибаючих танків та доданої до них піхоти, які заглибились проривом на шістнадцять кілометрів на схід.
Наступ розгортався. Власне, це був не наступ, а контратака частин Червоної армії. Генерал Штрассер, старий досвідчений сивовусий генерал Штрассер помилився. Йому не пощастило захопити зненацька Червону армію. Генералові Штрассеру, як доброму шахістові, пощастило непогано розіграти дебют; але середину партії він програв.
Так, стрибаючі танки були новою, досі невідомою зброєю. Так, стрибаючі танки зробили великий прорив, розчистили шлях піхоті, розчавили і зруйнували все на шляху. Перемога? Так. Але…
Але
