Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко
Червона армія зробила кілька спроб форсувати переправу через річку, але з того нічого не вийшло. Кулеметний і гарматний вогонь з того берега нищив людей, не даючи їм навіть підійти до води. Радянська артилерія пробувала обстрілювати забетонований берег, щоб знищити батареї й кулеметні гнізда. Проте — вони були досить добре замасковані, і влучання снарядів могло бути лише випадковим. Так само не дала нічого і авіарозвідка: з літака і зовсім не можна було знайти замасковані об’єкти.
Дільниця фронту завмерла. Механізована армія рада була, що її залишили поки на лінії, позбавленій небезпеки нападу. Червона армія не мала, очевидно, змоги розгорнути активні дії. Стан фронту на цій дільниці можна було характеризувати, як цілком позиційний, без найменшої можливості перейти до рішучого наступу як з заходу, так і з сходу.
Так минуло кілька днів. Радянські окопи були розташовані на відстані кілометра від берега: ближче підійти не дозволяв огонь ворожих батарей і кулеметів. Командування цієї дільниці механізованої армії було задоволене: нарешті радянські частини не посувались, їх пощастило паралізувати хоча б тимчасово. Останні дні радянські траншеї навіть не подавали жодної ознаки життя. Лінива перестрілка точилася ввесь день, але жодна з сторін не вважала за доцільне витрачати даремно снаряди й патрони.
Полковник Ніцберг, командувач дільниці, проте, був надто досвідченим командиром, щоб забути про конечну потребу бути напоготові. Він добре знав з досвіду минулої війни, що такий період тиші завжди перетворюється зрештою на найактивніші дії. Одна з сторін (якщо не обидві разом) обов’язково використовує такий період для підготовки, стягання сил і організації удару.
Полковник зібрав командирів і проінструктував їх ще раз.
— Звісно, — сказав він, — наші позиції досить певні. Річка, що перебуває під нашим обстрілом, — надійний захист. Проте, радянські траншеї надто тихі. Я категорично вимагаю від вас, панове, неослабної уваги. Ви маєте стежити за кожним кроком ворога. Наша дільниця вирішальна для цілого району. Ми — ключ фронту, прошу пам’ятати за це. Маємо підстави гадати, що радянські частини найближчим часом спробують ще раз переправитись через річку. Отже, жорстоким вогнем ми мусимо відповідати на кожну їхню спробу наблизитися до річки!
Зіркі спостерігачі, змінюючи один одного, стежили за найменшими рухами в радянських траншеях. Але вони не могли нічого помітити. Траншеї провадили лише повільну перестрілку, що нагадувала стрілянину з обов’язку. Просторінь між радянськими траншеями і берегом річки лишалась пустою: низькі кущі, трава, пісок, — от і все. Спостерігачі гарантували, що не тільки людину, — навіть зайця вони помітили б на цій рівній площині.
Спостерігачі гарантували безпеку: протягом усього часу жодна людина з радянських траншей навіть не зробила спроби наблизитися до річки. Правда, стежити за тим берегом уночі було значно важче. Але прожектори, що освітлювали своїм тремтячим промінням берег, дозволяли так само бачити всю територію. Просторінь між радянськими траншеями і берегом була мертва. Останніми днями тут зникли навіть ховрахи, за рухами яких любили стежити спостерігачі. Ховрахи зникли — мабуть, перелякані стрільбою.
І ще одне щодня записували спостерігачі в своїх журналах: річка помітно міліла. Вона не ставала вужча, але вода трохи спадала, і східний берег ставав трохи вищий. Трохи, всього може на півметра, але спостерігачі акуратно відзначали й це. Звісно, таке явище нічим не загрожувало, річка тут була досить глибока, і переправлятися через неї вбрід все одно було б божевіллям.
Ранком одного дня спостерігачі помітили цікаве явище: на східному березі річки утворилося два джерела. Вони були над самою водою — і з них стікали в річку вузенькі струмені чистої, прозорої пінястої води. Дивно, — обидва джерела були безумовно гарячими, від них здіймалася пара, вода в річці під ними мутилася і ніби закипала сама. Спостерігачі записали це в журнал, черговий офіцер доповів про це полковникові Ніцбергу, як про дуже цікаве природне явище.
Полковник подивився в бінокль: дійсно, на тому березі було два джерела, яких раніше ніхто не бачив.
— І пара здіймається, — зацікавлено проговорив полковник Ніцберг. — Мабуть — мінеральні джерела. Ніколи не чув, щоб у цій місцевості були мінеральні джерела, та ще й гарячі!
Проте, все це було байдуже йому, як командувачеві дільниці. Джерело, — хай буде джерело. І полковник Ніцберг узявся до інших справ.
Але через півгодини до нього прибіг стривожений черговий офіцер:
— Пане полковнику, — доповів він, — ті джерела не гарячі, а навпаки — дуже холодні!
Полковник уважно поглянув на нього:
— Друже мій, — сказав він саркастично, — скільки коньяку ви сьогодні випили? Яке мені діло до того, гарячі ті джерела чи холодні?
Але офіцер не вгавав:
— Пане полковнику, вони надто холодні. Коло них утворюється лід.
Полковник широко усміхнувся.
— Подайте рапорт про хворобу! Мій друже, це іноді трапляється. Сьогодні така спека, а ви ще випили коньяку. Отже, вам і маряться всякі дивні речі. В Африці це зветься міраж, чи як?
— Пане полковнику, я не жартую, я не п’яний, і спека тут ні при чому. Я цілком відповідаю за свої слова. Від джерел здіймається пара, а навколо них, на річці, утворюється плівка льоду. Будь ласка, погляньте самі.
— Тільки для того, щоб посадити вас на гауптвахту за недоречні жарти? Гаразд, ходім. Покажіть мені ваш лід у цю спеку!
Полковник Ніцберг пройшов до спостережного пункту, поглянув у бінокль, — і остовпів: офіцер говорив правду. Усмішка збігла з його обличчя, полковник здивовано протер очі. Так, це була зовсім неймовірна історія!
На власні очі полковник Ніцберг бачив дві вузенькі струминки джерел, що повільно стікали вниз до річки. Над струминками була легка пара, як буває з струменями гарячої води. Така сама пара, тільки густіша й більша, була над водою
