Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко

— «Густий дим укривав ділянку, його повільно розганяв вітер, відкриваючи спостерігачеві якийсь шматок поля. Щось посувалося полем, якісь машини… так, то виходили стрибаючі танки. Артилерія звільнила для них шлях, внесла певну розгубленість у військо супротивника. Танки виходили широкою лавою, недалеко один від одного. За ними посувалися піхотні частини, готові закріплювати захоплені дільниці фронту.

Помітно було, що хоч найсуворіша таємниця вкривала готування до наступу, радянське військо не було захоплено зненацька, воно вчинило великий опір. Тим важливішою ставала роль стрибаючих танків, — цього нового виду зброї.

Я ясно бачив як ворог зустрів танки кулеметним вогнем і стрільбою протитанкових гармат. Але це не страшно було стрибаючим танкам, що мали товстий панцер. Їхній панцер можна було пробити лише прямим ударом панцеробійного снаряда. Якщо удар приходився під найменшим кутом, — снаряд ковзав і не шкодив панцерові. Навіть окремі бризки розтопленого металу від куль і снарядів неспроможні були дістатися до команди крізь вузенькі орієнтири — спостережні віконця танка, бо перед ними крутилися диски з прорізами, що давали змогу все бачити зсередини, але не пропускали у віконце найменшої речі зовні. Конструкція нових стрибаючих танків була справді бездоганна.

Але, ідучи просто на протитанкові гармати, танк рискував дістати той самий прямий удар снаряда під прямим кутом до панцера. А це легко могло його вивести з ладу. Ми захоплено спостерігали, як перші два танки легко проробили складний маневр.

Дійшовши вже близько до гарматно-кулеметного гнізда, танк несподівано збільшив хуткість і раптово підстрибнув у повітря. Він підстрибнув на три-чотири метри і понісся в повітря на гніздо. Так летить важкий камінь, так проноситься повітрям важка міна, викинута з міномета… Такий самий маневр проробив не менш чітко другий танк. Ці рухи були заздалегідь розмірені з таким розрахунком, щоб, закінчуючи стрибок, танк потрапив саме на гніздо, розчавлюючи своєю вагою гармати, кулемети й людей. Маневр було пророблено надзвичайно чітко. Викресливши в повітрі довгу розтягнену дугу, обидва танки спустилися, впали на гнізда і сунули далі, лишаючи на землі за собою, там, де щойно перед тим були гнізда, — тільки друзки, уламки…»

— Просто страшно, — відгукнувся другий радист, що уважно слухав першого, поклавши голову на руки.

А перший читав далі:

— «Наступ розгортався. Танки проходили, як бездушні металічні потвори, що не знали нічого, крім своєї простої мети — руйнувати, нищити, вбивати. За ними посувалася піхота, що своїм натиском остаточно закріплювала перемогу. Вже танки пройшли далі, вже не видно було їх з нашого пункта, зате можна було спостерігати спокійну роботу піхоти і зв’язкових, що встановлювали легкі кулемети, проводили зв’язок, закріплюючись на захопленій ділянці».

Перший радист замовк. Він задумливо поглянув на другого і додав нарешті:

— Дійсно, ніяка перепона не спинить таку потвору: вона роздушить заваду. Перестрибне її… А втім, я дуже втомився. Мені час іти.

— Я не затримую тебе. Бач, уже розписався, що прийняв чергу. Оце на пересилання? — показав другий радист на купку депеш.

— Еге. Там небагато. Я ж кажу, що більшу частину вже переслав.

— То краще спатимеш. Ти додому?

— Ні, зайду ще до Шпітерса. Він щось прихворів, надіслав записку, просить зайти. Бувай!

— На все добре!

Перший радист надяг шинель і вийшов, з насолодою вдихаючи на всі груди свіже нічне повітря. Круг будинку радіостанції була спокійна тиша. Тільки вартові проходили вулицями. Увага вартових до виконання своїх обов’язків здалася радистові навіть трохи смішною.

Що могло трапитись тут, на відстані п’ятдесяти кілометрів від фронту та ще після блискучого наступу стрибаючих танків? Він усміхнувся — і попростував своїм шляхом.

Ніч була темна й свіжа. Чорно-синє небо повільно затягалося хмарами, що потроху ховали за своєю завісою хибкі іскорки зірок: хмари тяг за собою вогкий нічний вітер. Радист ішов, опустивши голову і міркуючи про наступ. Генерал Штрассер рапортував, що починає удосвіта далі розгортати його. О, він досвідчений чолов’яга, той старий сивоусий Штрассер! Радист бачив його одною разу, коли Штрассер оглядав радіостанцію.

Йому сподобалась ласкавість старого генерала, що охоче жартував і сам посміхався своїм жартам. Він говорив голосно, мов репродуктор, перекриваючи навіть шум машин. Він запитав радиста:

— Скажіть, друже, чи можу я бути певним, що ніхто не підслухає мене, коли я говоритиму з штабом?

Радист із несподіванки почервонів і ледве вимовив:

— Так, пане генерале, адже в нас скерований передавальник, та ще, крім того, він автоматично щотридцять секунд змінює частоту.

— Отож я й кажу, — басовито відповів генерал. — Цього я й побоююсь: часто змінюватимете частоту і загубите чистоту, га?

І генерал голосно розсміявся, мов запрошуючи сміятися усіх слухачів, та ще й поглядаючи на них: чи сподобався їм його дотеп?

Хороша людина генерал Штрассер! І наступ провів чудово Це ж велика перемога!

Приглушений гуркіт моторів примусив радиста підвести голову. Він проходив повз аеродром. Високо в небі сяяли сигнальні вогники. Машини, видимо, йшли на посадку, їх було кілька. Радист спробував перелічити літаки, як він завжди звик робити це, бачачи на небі стальні зграї. Проте, далі шести він нарахувати не спромігся, — заважали швидкі рухи літаків, що кружляли над аеродромом.

«Мабуть, резерви, про які говорила депеша», — подумав радист. Але не встиг він опустити голову, як мимоволі спинився на місці, вражений диким завиванням сигнальної сирени. Що це?

Почавши з низької ноти, сирена завивала, піднімаючи свій звіриний голос вище й вище, тремтячий голос, що пронизував, здавалося, всі стіни, насичував увесь простір і примушував людину з жахом оглядатись: що, де трапилося? На секунду сирена замовкла, — і радист відчув, як в абсолютній, неймовірній тиші дзвенить його мозок, ніби все ще підкорюючись вібруючому крикові сирени. Вслід за тим дикий і довгий стогін сирени розпочався знову, зразу поглинувши тишу.

Раптом зникло світло, — сирена захлинулася на частку секунди, немов ковтнувши електрику. Всі лампи і ліхтарі погасли, наче задуті велетенським диханням сирени.

— Тривога!.. Повітряний напад!.. — шепотіли тремтячі губи радиста.