Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко

Різкий крен, «Фрідріх» повертає вбік, намагаючись відійти від велетенської вирви, що виникла на тому місці, де тільки-но був «Тевтон». Палуба тремтіла від зусиль машин, що працювали на всю потужність. Так, торпеда обминула нас, цього разу ми врятовані. А далі?.. Капітан Флосов відкинув мою руку і мовчки пішов кудись. Я поглянув йому вслід: відчай і байдужа покірність долі — ось про що говорила його похнюплена постать…

«Фрідріх» залишився вдвох з «Брунгільдою». Тільки два дредноути — тільки два з цілої ескадри. Кожної хвилини ми чекаємо на загибіль, на смерть, що ховається в цих зелених бурунах. Десь поблизу (ми не знаємо, де саме) під водою шукають нас безжалісні торпеди. Ними хтось керує. Хто саме?

Я не можу більше! Я хочу кінця! Будь-що-будь, я не можу витримувати цієї невідомості. Мені хочеться щось ламати, мені хочеться битися головою об стінку, я не можу більше, не можу!..

… Я помилився. По цьому пекельному морю пливуть не два дредноути. Ні, не два. Лише один «Фрідріх». «Брунгільди» вже немає. Тільки величезний вир, у якому скажено крутяться уламки того, що було колись одним з найкращих дредноутів у цілому світі, — тільки цей вир показує місце, де я востаннє бачив «Брунгільду». Широкі хвилі ростуть і наближаються до «Фрідріха», що на всю швидкість мчить на Захід, на Захід, на Захід…

Я не знаю, чи доведеться комусь прочитати ці рядки. Для кого я їх пишу? Адже не можна сподіватися, що ми врятуємося… Проте, я записую все це. Вже немає божевільного відчаю, мені соромно того, що я писав кілька хвилин тому. Проте, хай буде. Адже так було.

Підвівши очі, я бачу адмірала Гакензена, що вийшов на капітанський місток. Він стоїть нерухомо, спираючись руками на поручні і стискуючи в зубах давно згаслу люльку. Він невідривно дивиться на захід, далекий Захід. І всі навкруги стоять так само нерухомо. Тільки дзвенить щось усередині дредноута від конвульсійних зусиль дизеля, тільки шалено, похмуро й одноманітно б’ються об стальні борти дредноута невпинні сиві хвилі.

Остання дія найжахливішої в історії людства трагедії наближається до кінця. Черга за нами. Я не знаю, чи пощастить мені закінчити цю сторінку. Немилосердна, незрима смерть наближається до нас, вона невтомно розшу…»

На цьому обірвано записи Макса Вальтера. Очевидно, в цю мить дредноут «Фрідріх» злетів у повітря, як і всі судна ескадри адмірала Гакензена.

Далі газета «Пост» містила ще один невеличкий розділ, який трохи розкривав таємничу завісу над цією загадковою трагедією і з’ясовував деякі причини, про які раніше не можна було навіть здогадуватися.

Цей розділ називався:

УРИВКИ З РАПОРТА ЛАБОРАТОРІЇ МОРСЬКОГО МІНІСТЕРСТВА

«Дослідження і вивчення загадкової торпеди, яку випадково захопив своїм неводом траулер «Ліззі», дали такі наслідки:

1. Стальну торпеду начинено великої сили вибуховою речовиною типу тринітротолуолу.

2. Торпеду рухає спеціальний електромотор, що живиться від невеличкого, проте, надзвичайно потужного акумулятора великої ємності.

3. Торпеда має магнітне устаткування, що керує мотором і рулями. Це магнітне устаткування дуже здалека реагує на присутність будь-яких металічних мас і скеровує шлях торпеди на такі маси.

4. Навпаки, будь-яка неметалічна перепона на шляху торпеди (каміння, скелі, дерево тощо) — викликає в устаткуванні ефект, що скеровує торпеду вбік, повз таку перепону.

5. Отож, слід гадати, що такі торпеди є невідомий досі, але дуже потужний засіб оборонної війни. Очевидно, торпеди заздалегідь випущено було в затоку, де вони ввесь час плавали, незмінно перерізаючи затоку зиґзаґуватим шляхом і повертаючи назад від берегів — поки не потрапляли в зону, де пересувалися військові кораблі. Тоді магнітне устаткування скеровувало торпеди на кораблі, що являють собою великі металічні маси. Торпеди влучали у кораблі, вибухали в них — і судна ескадри злітали в повітря.

За всіма ознаками, Радянський Союз застосував у Фінській затоці саме цей засіб оборони, що й призвело до загибелі ескадри адмірала Гакензена».

Це — все, про що мали змогу довідатися читачі газети «Пост» і з ними разом людство цілого світу — з приводу трагічних подій у Фінській затоці на світанку 23 квітня.

«Наступ проведено бездоганно. Радянське військо примушене було відступити, залишивши в наших руках командні висоти. Ефект стрибаючих танків був надзвичайний, вони вільно проходили через усі перепони, роздушуючи артилерію і кулеметні гнізда ворога і атакуючи після того ворожі позиції не лише в лоб, а й з флангів. Ми закріпили за собою ділянку глибиною шістнадцять кілометрів і завширшки вісім кілометрів, як головну лінію прориву. Цілим фронтом наші частини просунулися на схід на чотири-п’ять кілометрів. Наступ повільно триває. На світанку починаємо розгорнений форсований наступ з флангів, розширюючи зону прориву з допомогою авіації та стрибаючих танків. Підписано: Штрассер, генерал».

Радист-шифрувальник закінчив пересилання цього рапорта і поглянув на годинник: було вже пів на першу ночі. Він відкинувся на спинку стільця, солодко позіхнув і потягся. Чергування кінчалося. Скоро він піде відпочивати. Нелегке життя в радиста: жодної хвилини відпочинку протягом усього чергування! Проте, важкий день — позаду. Хто це?

До апаратної увійшов другий радист, що недбало кивнув головою першому:

— Як діла, друже? Втомився? Багато пересилань?

— Тобі буде краще, бо я вже переслав головніше. Ось щойно закінчив рапорт про наступ. Великий, проте цікавий. Коли бажаєш, матимеш змогу прочитати. А добре ми потріпали більшовиків? Ти бачив оті стрибаючі танки?

— Жахлива річ, — відповів другий, сідаючи до столу. — Не хотів би я потрапити на їхній шлях.

— І я так само. Оце півгодини тому один з воєнних кореспондентів приніс сюди свій лист до редакції газети. Можу тобі прочитати найцікавіше з нього.

І, поки другий радист роздягавсь, перший