Дев'ять Принців Амбера - Роджер Желязни

Блейз піднявся до наступної площадки, розчистив її, почав підніматися вгору. Чесно кажучи, я не думав, що йому вдасться зайти так далеко. Це був майже феноменальний зразок того, як треба володіти мечем, я не бачив такого з тих самих пір, як Бенедикт один утримував прохід через Арденський ліс проти Місячних Вершників Генеша.

Однак, він почав втомлюватися, це я теж бачив. Якби був якийсь спосіб змінити його ненадовго, дати йому відпочити!

Але такого способу не було. тому я продовжував йти за ним, з острахом чекаючи, що кожен удар може виявитися для нього фатальним.

Я знав, що він слабшає. До цього часу ми перебували в ста футах від вершини.

Раптово він став мені близький і дорогий. Він був моїм братом, і він здорово мене виручив. Не думаю, щоб він вважав себе здатним дістатися до вершини, але він продовжував битися…

Тим самим даючи мені шанс завоювати трон для себе.

Він убив ще трьох, і з кожним ударом меча його рухався все повільніше. З четвертим він бився хвилин п'ять, перш ніж вбив його. Я був упевнений, що наступний воїн виявиться його останнім.

Але цього, однак, не відбулося. Поки він витягав свій меч з горла вбитого, я перекинув меч в ліву руку, витягнув кинджал і метнув його.

По саме руків'я він увійшов у горло наступного солдата.

Блейз перестрибнув через дві сходинки і ударом ліктя скинув ще одного вниз. Потім він зробив випад, розпоровши живіт наступному.

Я кинувся вперед, готовий заповнити простір, якщо що-небудь з ним станеться, але він поки що цього не потребував.

Як ніби до нього прийшло друге дихання, він з надзвичайною енергією кинувся вперед і звалив ще двох. Я крикнув, щоб мені дали ще один кинджал, і мені передали його по лінії. Я тримав кинджал напоготові, очікуючи, коли він знову втомиться, і кинув його в чергового воїна, з яким він бився. Але в цю хвилину боєць якраз кинувся вперед, так що кинджал вдарив його руків'ям по голові, а не увійшов у горло. Цього, однак, було цілком достатньо для Блейза, який тут же вбив його прямим випадом.

Але цим скористався наступний. Він кинувся вперед, і меч Блейза увійшов йому в живіт, він втратив рівновагу, і вони разом впали у прірву.

Підкоряючись скоріше рефлексу, майже не міркуючи, що роблю, але тим не менш чудово розуміючи, що рішення в частку секунди завжди виправдовує себе, — я вихопив лівою рукою з-за пояса колоду карт і шпурнув її Блейзу, який на секунду як би завис над прірвою — так швидко зреагували мої м'язи — і крикнув йому на все горло:

— Лови! Швидше ж, ідіот!

У мене не було часу дивитися, що сталося далі, довелося відбивати атаки і самому нападати.

Але колоду він зловив. Це я встиг побачити краєм ока.

І тоді почався останній етап нашого сходження на Колвір.

Щоб не втрачати часу, просто скажу, що нам вдалося це зробити, і важко дихаючи я зупинився на верхньому майданчику, чекаючи, поки навколо мене збереться моє нечисленне військо.

Ми вишикувалися і почали наступати. Приблизно годину знадобився нам для того, щоб дійти до Великої Арки.

Ми пройшли і її. Ми увійшли в Амбер.

Де б не був зараз Ерік, я впевнений, він не припускав ніколи, що нам вдасться зайти так далеко.

І я задумався про те, де зараз був Блейз. Чи вистачило у нього часу вихопити карту і використати її, перш ніж він досяг дна прірви? Я думав, що ніколи цього не дізнаюся.

Ми недооцінили супротивника по всіх статтях. Зараз його війська набагато перевершували нас чисельністю, і нам просто не залишалося нічого іншого як тільки битися до останнього, так довго, як тільки ми могли протриматися. Чому я зваляв такого дурня і кинув Блейзу свою колоду? Я знав, що у нього не було своєї, і тому діяв інстинктивно, по тим рефлексам, які швидше за все виробилися у мене на відображенні Земля. Але ж я міг би використати Карти, щоб сховатися, якщо мене розіб'ють вкінець.

І мене розбили вщент.

Ми билися до самих сутінків, і до цього часу у мене залишилася всього жменька воїнів. Нас оточили на тисячу ярдів всередині самого Амбера і все ще досить далеко від палацу. Ми вже не йшли вперед, а захищалися, і гинули один за іншим. Ми зазнали поразки.

Льювілла або Дейдра надали б мені притулок. Навіщо я це зробив?

Я вбив ще одного солдата і перестав думати про свою помилку.

Сонце опускалося, почало темніти. Нас залишалося всього кілька сотень, і ми не наблизилися до Палацу ні на крок.

Потім я побачив Еріка і почув, як він голосно віддавав якісь накази.

Якби я тільки міг підійти м нього ближче!

Але я цього не міг.

Можливо, я і здався б йому в полон, щоб зберегти життя ще живим моїм солдатам, які билися добре і відслужили мені гарну службу, чим би не скінчився цей бій.

Але здаватися було нікому, та ніхто й не збирався брати мене в полон. Ерік не почув би мене, навіть якщо б я закричав на все горло. Він був далеко і лише командував.

Так що ми продовжували битися і в мене залишалося всього близько сотні воїнів.

Коротше.

Вони вбили всіх, окрім мене.

На мене ж накинули сітку і били тупими стрілами без наконечників.

В кінці-кінців я впав, мене оглушили палицею по голові та зв'язали, а далі почався якийсь кошмар, який не закінчувався, що б я не робив.

Ми програли.

Пробудився я в темному місці, в підземеллі глибоко під Амбером, шкодуючи, що мені не вдалося дійти до самого кінця і померти.

Той факт, що я все ще залишався в живих означав, що Ерік будує щодо мене якісь плани. Перед очима виникли примари колодок, вогню і тортур щипцями. Я передбачав той кошмар, який мені загрожує, лежачи на сирій солом'яній підстилці.

Я не знав, як довго провалявся без свідомості.

Я обнишпорив усю свою маленьку камеру, намагаючись знайти хоч що-небудь, з допомогою чого міг би покінчити з собою, але ніщо не могло послужити цій меті.

Рани горіли, як опіки від сонця, і я дуже втомився.

Я поклав своє тіло зручніше і знову заснув.

Я