Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

У відповідь дядько Іван пробурмотів щось нерозбірливе. А Ангеліна вела далі:

— Мені це не цікаво… Запам’ятай, якщо ти хоч словом… хоч півсловом… привернеш зайву увагу… Якщо ти це зробиш, вважай, що я тобі більше не сестра!

Долинули кроки, і гупнули двері.

— Пішла… — тихо прокоментувала Світлана. — Ну що — ставимо шафу на місце?

Я взявся за один бік шафи, вона за другий, та перш ніж повернути шафу на місце, я запитав:

— Слухай, Світлано… Ти мені можеш пояснити, що то за драбина, про яку тут ішлося?

У Світлани зробилися круглими очі, вона дивно вирячилася на мене і, полишивши шафу, показала на мене пальцем:

— Точно! Це — ти!

— Ти про що? — я скривився, бо не любив, щоб у мене ні сіло не впало тицяли пальцями.

— Як же я раніше не помітила… — скрушно хитнула головою Свєтка. — Оце так справи!

— Слухай, Світлано, ти розмовляти нормально вмієш?

Її ексцентричність почала мене нервувати.

— Вона не може розмовляти нормально, бо вона — провидиця, — з розумним виглядом встряла в розмову мала і гучно чхнула. А витерши носа рукою, роз’яснила: — А їм не личить розмовляти, як простим людям…

— Чого? — скептично протягнув я.

— Та тихіше ви, — буркнула Світлана. — Давай спочатку поставимо шафу на місце.

— Ага! Провидиця, яка чужі розмови підслуховує…— і собі забуркотів я, тягнучи шафу.

Коли шафа була на місці, я запитально подивився на Свєтку. Вона сіпнула гострим носиком, потім обтрусила руки і заходилася старанно обтрушувати спідницю, не кваплячись мені щось роз’яснювати. Я не витримав:

— Ну? — з притиском запитав. — То що за драбина? І чого ти там раніше не помітила?

Свєтка нарешті підвела на мене погляд:

— Драбина, про яку йшлося, — драбина на небеса. Вона наснилася Якову. Ти що, не чув?

Я знизав плечима. Неначе я повинен знати, що там кому колись наснилося…

Світлана скривилася:

— Це ж цитата з Біблії! А ти — той, що відмикає двері… І метафорично — драбина. За твоєї допомоги можна туди вилізти.

— Куди? — тупо кліпнув я.

Світлана закотила очі:

— На небеса, я ж тобі вже казала…

На щастя, ніхто одразу по мені дряпатися на небеса не збирався. Ба більше, здається, Ангеліна не звернула жодної уваги на це «пророцтво» Світлани. Певно, тому, що клопотів у неї і без мене було доволі.

— Мама зараз у лікарні, у мене народився братик, — поділилася зі мною секретною інформацією Майя. Вона прошепотіла мені цю новину на вухо за сніданком, а дядько Іван, відірвавши очі від газети, косо зиркнув у мій бік.

Це був не перший його неприязний погляд. Ще коли я тільки зайшов до кухні разом зі Свєткою і проторохтів «доброгоранку», він звів на мене холодні блакитні очі й, поставивши чашку з кавою на стіл, відказав:

— Доброго, доброго, — тоном, який не віщував нічого доброго.

— Сідай із цього боку! — підбадьорливо всміхнулася до мене Ангеліна і відсунула стілець поряд.

Я, обійшовши стіл, сів, по дорозі відмітивши, що не помилився, уявляючи зовнішність господаря дому. В нього таки була русява козляча борідка, а на додачу ще й рудуваті вусики, які він по-піжонському закручував нагору.

За секунду до кухні залетіла Майка, з розбігу чмокнула дядька Івана у кислу мармизу, і погляд у нього трохи потеплішав.

— Тьотю Геля, — заторохтіла до Ангеліни мала, вказуючи у мій бік, — можна, я сяду біля нього?

І не чекаючи відповіді, наказала Світлані, що вже примостилася поряд:

— Свєтко, пересядь! — та мило їй всміхнулася: — Будь ласочка!

Та знизала плечима і пересіла.

— Бачу, ви вже встигли потоваришувати, — підняла брови Ангеліна.

Дядько Іван тільки невдоволено крякнув, узяв газету і, нервово зашурхотівши сторінками, вткнувся у неї поглядом.

Ми залишилися у цьому будинку ще на деякий час, бо мати Майї, тітка Ірина, що невдовзі приїхала з пологового будинку, потребувала допомоги, а від дядька Івана, за виразом Ангеліни, ніякої користі в господарстві не було. Від мене, скоріше за все, теж. Та я залюбки проводив час із малою, яка теж усім тільки заважала. Ми з нею цілісінькі дні дивилися її улюблені японські мультфільми та гралися в комп’ютерні ігри. З Майкою я немовби знову повертався у щасливий та безтурботний світ дитинства.

Одного разу мала притулилася до мене і запитала:

— А скільки тобі років?

— Чотирнадцять, — не вбачаючи каверзи, відповів я.

— Шість років — то ж не така велика різниця, правда?

— Шість із половиною, — поправив я її.

— Але ж це не дуже велика…

— Ну… не знаю, — посміхнувся я до неї,— мабуть, не дуже…

І тут вона раптово видала:

— Коли я виросту, ти ж на мені оженишся, правда?

Я подивився на її довірливе личко і лукаві очі. Тицьнув їй у живіт пальцем. Вона боялася лоскоту і почала сміятися. А я відповів:

— Звісно! Куди ж я подінуся…

За тиждень, укотре, моє життя кардинально змінилося. І я відчув себе валізою, яку примхлива панянка на ім’я Доля тягає за собою світом і не вбачає за потрібне заздалегідь попереджати про зміни.

Правда, за день