Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

Десь я це вже чув[21]…

— Ну що ж, мабуть, я таки не помилилася, — підморгнула їй Ангеліна і звернулася до мене, як до малого: — Випий чаю, — та присунула до мене чашку, — зникнуть усі твої печалі…

Я відчув легке роздратування і, не підводячи голови, взявся рукою за чашку. У чашці сяяли, відбиваючись, золоті іскорки сонячного світла.

— Я знаю, що тобі важко… Випий, тобі буде легше, — прошепотіла Ангеліна, нахилившись до мене.

Я підняв голову, і наші погляди зустрілися. У неї були теплі очі такого ж кольору, як чай, і з такими ж іскорками світла.

— Дякую, — несподівано для себе всміхнувся я їй у відповідь і відсьорбнув трохи з чашки. Чай був духмяний, із присмаком м’яти, чабрецю та ще чогось мені не знайомого. На серці й справді стало трохи легше.

— Йти тобі нікуди, тож поживеш поки з нами, — сказала згодом Ангеліна тоном, що не визнавав заперечень.

По сніданку Світлана повела мене за собою. Квартира була новою, чи наново відремонтованою. В усякому разі, відчутно пахло свіжими фарбами і вловлювався дух характерного холодку, що буває в оновлених приміщеннях. Навкруги все було таке бездоганне, неначе тільки-но народилося. Я провів рукою по гладенькій поверхні ніжно-блакитного кольору. Ця холодно-велична ідеальна стінка коридору викликала в мене бажання взяти гвіздок і трохи її пошкрябати… Щоб вона була не такою ідеальною.

— Тут кімната для гостей, — по-хазяйському недбало тицьнула рукою праворуч Світлана, — а поряд ванна кімната. І ще одна кімната для гостей. Упізнаєш? Ти в ній ночував…

— Угу, — кивнув я, хоча вже забув, де спав.

Тим часом моя супутниця провадила:

— Тут вітальня. А нагорі бібліотека, кабінет і дві спальні та ще один санвузол…

Я мотав головою, слідкуючи за Свєтчиними рухами. В квартирі було до біса кімнат, і розташовані вони були на двох рівнях. Я такого буржуїнського житла в своєму житті ще не бачив.

— Гарна у вас квартира… — мимоволі вихопилося в мене.

— Гарна, тільки не у нас, — криво всміхнулася Свєтка, — тут живе мій дядько Іван, а ми гостюємо. До речі, він завтра приїжджає,— чомусь стишивши голос, додала вона.

— А хто твій дядько? — запитав я.

— Професор, — презирливо скривилась у відповідь Свєтка. Було незрозуміло, чи те її презирство стосувалося виключно дядька, чи просто — всіх професорів як прошарку суспільства.

…За мною гналися двоє. Двоє чудернацьки зодягнутих молодиків — обоє вони були в довгих, до колін, шортах і картатих сорочках-«гавайках». Я тікав од них заплутаними вуличками незнайомого міста. Бруківкою вгору, потім униз, попід аркою — і нарешті опинився в бетонному колодязі подвір’я. Один із під’їздів був відчинений, і я гайнув туди. На сходовому майданчику першого поверху мене теж чекали відчинені двері. Через них я забіг у приміщення й опинився в коридорі. Він був довгий і нагадував нутрощі космічного корабля з фантастичних фільмів минулого століття. Я, роздивляючись весь цей дикуватий (вірніше, надцивілізований) вигляд коридору, навіть уповільнив біг. Пластикові напівкруглі стіни сталевого кольору імітували металеві поверхні, а підлога під ногами, що була теж із пластику, гасила звуки від моїх відчайдушних гупань.

Я не зупинявся і скоро пробіг дивну ділянку, що зашурхотіла у мене під ногами, бо була вкрита здоровезним шматком церати блідо-зеленуватого кольору в міщанських рожевих трояндочках. Щось у цьому було дивне. Щось доволі ірраціональне. І навіть страшніше, ніж мої переслідувачі. Я завернув за ріг — і перед моїми очима відкрилася величезна кімната. Вона була схожа на гігантську операційну, бо була геть білою і від неї тхнуло запахом лікарні. Я захекано завмер. Силкуючись приборкати своє дихання, роззирнувся. У кімнаті були здоровезні голі вікна, з яких лилося яскраве сонячне світло. Це робило кімнату ще білішою — аж в очах різало. Одне з вікон було відчинене. За ним виднівся задній двір будинку, що поріс буйною зеленою травою. Що ж, у мене з’явився шанс здихатися переслідувачів…

Невідомо чому, я не квапився. Може, тому, що вже не чув тупотіння переслідувачів, а може, тому, що побачив дивні гігантські білі ванни обабіч стін. Мені стало цікаво, що в них. Підійшовши до одної — зазирнув. Краще б я цього не робив!

У ванні в якійсь рідині плавало, огидно звиваючись, біляве та чорне довге жіноче волосся… Цілі шапки волосся… Там було ще щось… не менш огидне… Якісь шматки… Я придивився і ясно побачив відрубаний блідий вказівний палець із моторошним червоним нігтиком і білу, в блакитно-червоних прожилках кульку ока, що повільно випливла і розвернулася до мене сірою мертвою райдужкою.

В мене перехопило подих, і я зрозумів, що божеволію. Нудота підступила до горла, і стіни кімнати зненацька попливли…

…Я скинувся в ліжку. Розплющив очі, та досі відчував у навколишньому просторі присутність липкого сну. Він огортав мене щільним ірраціональним жахом, немов туманом. Я сів на ліжку, перемагаючи тремтіння. Потім щосили трусонув головою, щоб відігнати ману, та мене від цього ледь не знудило. Щоб побороти нудоту, я спробував сфокусувати погляд на реальних предметах. Речі проступали в темряві неясними контурами, і єдиним, за що я міг зачепитися поглядом, був прямокутник вікна, крізь який знадвору пробивалося тьмяне світло вуличних ліхтарів.

Потім почулися кроки коридором. Я обернув голову до дверей. Вони відчинилися, і разом із рятівним світлом реального світу до кімнати зайшла Ангеліна. Вона мовчки сіла на ліжко поряд зі мною і пригорнула мою голову до себе. Звичним природним рухом, так, немовби щодня це робила. Я несподівано для себе притулився до неї і прошепотів:

— Там були шматки… шматки тіла…

— Знаю, знаю… заспокойся, — тихо проказала вона, щільніше пригортаючи мене до себе. Я відчув