Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна
— А що сталося? — зупинилася ще одна цікава.
— Ви не знаєте? Телевізор не дивитеся? Позавчора як рвонуло, — зі знанням справи доповіла качконоса, — під’їзд і склався, як сірникова коробка…
— Кажуть, вибух газу… — втулила тітка у темно-червоному капелюсі.
— Та ви що? Ай-яй-яй, — у цікавої жадібно загорілися очі,— і що, хтось постраждав?
— В під’їзді ніхто не вижив. Ніхто… — з театральним трагізмом закотила очі качконоса. — Як на гріх, увечері усі були вдома. Загинули до ноги. Звідтіля тільки самі шматки тіл діставали. Самі шматки… Добре, хоч будинок був старим, п’ятиповерховим… Давно пора було знести, як і наш…
Світ розвалювався у мене на очах. Холодні, байдужі частини реальності розліталися у космічній порожнечі, віддаляючись одна від одної. Ці безглузді уламки набирали швидкість у темному бездушному просторі, й здавалося, їх уже ніхто і ніколи не зможе зупинити, щоб пов’язати між собою…
…
— Обіцяли виділити нові квартири…
— Обіцянка-цяцянка! Кому ви вірите?
…
— Вибух газу…
…
— Кажуть, приїжджала висока комісія… Обіцяли з’ясувати…
— Що тут з’ясовувати… Краще б грошей людям дали…
— А розмістити людей з аварійного будинку? Он шибки всі повилітали…
…
— Що, ніхто не вижив?
— Ніхто…
— Айяйяй…
…
Темне чорне провалля. Порожня голова. Гуде як казан… Здається, я зовсім утратив здатність до мислення. Лише одна-єдина думка свердлом наполегливо вкручувалася до мене у свідомість:
Зарнік… Зарнік… Це він… Мені помстився…
…
Маленьке сіре кошеня на нетвердих кволих ніжках. Воно підійшло до мене і беззвучно нявкнуло, розтуливши рожевий ротик. Я взяв його і притулив до себе. Кошеня було тепле, живе… Та воно не захотіло бути зі мною і почало відчайдушно видряпуватися з моїх обіймів. Я відпустив його. Кошеня побігло, і я тупо подивився йому вслід…
…
Одні люди приходили, інші відходили…
Я сидів на місці.
Надворі почало смеркатися. Потім зовсім стемніло, і по черзі загорілися вуличні ліхтарі. Людей уже не було, тільки чорні тіні від дерев колихалися перед моїми очима на бетонній поверхні дороги.
— Гей! Хлопче! — діткнулася мене м’яка рука. — Ти що тут робиш? Ану, вставай, не сиди на холодному!
Я звів очі. Біля мене стояла тендітна жінка середнього віку, одягнута в білі брюки та блакитний в’язаний плащ.
— Ходімо зі мною, — сказала вона.
І я пішов. Бо мені було байдуже, що робити і куди йти.
2Я прокинувся у м’якому ліжку. Біля мене на стільці був охайно розвішаний мій випраний і випрасуваний одяг.
Я підвівся і швидко вдягнувся. І саме вчасно. Бо двері відчинилися, і я побачив на порозі дівчину. Вона була приблизно мого віку і мала доволі дивний вигляд. У неї було червоне, аж рубінове волосся, а одягнута вона була у кислотно-яскраво-зелене плаття. Від такого дикого контрасту в мене аж замерехтіло в очах.
Дівчина склала руки на грудях, притулилась до одвірка і зміряла мене трохи дивним поглядом. Таке враження, що вона дивилася одночасно на мене і ще кудись у невідомому напрямі.
Вона трохи помовчала, немовби насолоджуючись ефектом несподіванки від своєї появи, а потім прорекла:
— Я — Світлана! А як звати тебе, таємничий незнайомець?
— Арсеній
— Ар-Синій? — всміхнулася червонокоса і протягнула: — Дуже, дуже цікаво… Адже Ар, Ара, повинен бути красним, вірніше пре-красним[20], хоча… в твоєму випадку ти таки трохи красний… місцями…
Я скривився на цю її абракадабру. Не люблю таких натяків. Тим більше, хто б говорив: по-моєму, червонішого, ніж вона, важко собі уявити… Світлана ще раз всміхнулася і поблажливо провадила:
— Ходімо зі мною, Ар-Синій, мати кличе снідати…
Вона привела мене на простору, обладнану за останнім словом техніки кухню. Маленька жінка з русявим коротким волоссям стояла біля плити. Світлана підвела мене до довгого хромованого столу і відсунула стільця:
— Сідай!
І не давши мені розтулити рот, доповіла:
— Хлопця звуть Арсеній!
— Гарне ім’я, — повернулася до нас моя вчорашня знайома, підбадьорливо всміхнулася мені й поставила біля мене тарілку з яєчнею. — А мене можеш називати Ангеліною… Бери виделку, їж.
— Дякую, — буркнув я у відповідь. Мені було трохи ніяково, і я не знав, як поводитися. Я схилив голову і заходився їсти.
Тим часом Ангеліна розлила чай у порцелянові білі чашки, розставила їх біля нас і насипала у вазочку варення із суниць. Світлана одразу ж полізла туди і, набравши повну ложку, застромила собі до рота. Ангеліна на це тільки всміхнулася кутиками вуст і сіла до столу навпроти, помішуючи чай. Світлана й далі наминала варення.
— Ну, що ти про нього думаєш? — кивнула в мій бік Ангеліна, взявши чашку до рук.
Ненавиджу ці жіночі штучки — розмовляють, немов я тут відсутній.
Світлана замислено посмоктала чайну ложечку, потім поклала її на стіл і видала:
— Вад у нього всього три. Занадто він юний роками та й обличчям теж. Тож якщо хтось не знає його, то може взяти на кпини. А ще він занадто хоробрий. І занадто красивий…
