Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

Я заплющив очі, й мені здалося, що тепло, яке ллється від цієї жінки, і справді здатне врятувати мене. Я на мить занурився в це тепло, і мені забаглося ніколи-ніколи не виринати з нього… Мої страхи відступали…

Та за секунду я отямився, і мені стало незручно. Я не звик до цього відчуття затишку, і воно мені здалося загрозливим. Мені не слід розслаблятися… Не можна розкисати… Та і хто я їй такий? Я виборсався з обіймів і відсунувся.

— Зі мною все гаразд, — промовив якомога байдужіше. Мені й самому мій голос видався чужим і грубим. І я, намагаючись бути ввічливішим, тихо додав: — Мені просто наснився поганий сон…

— Так… Просто сон… — зітхнула Ангеліна, — гаразд, я піду. Тобі залишити відчиненими двері?

— Як хочете, — я з удаваною байдужістю знизав плечима і відвернув від неї обличчя.

Ангеліна полишила двері відчиненими і не стала гасити світло в коридорі.

В той день, коли додому все ж таки повернувся справжній господар, мені не вдалося його побачити одразу. Зранку Ангеліна була заклопотана, а Свєтка, щоб мене здихатися, відвела на другий поверх і відчинила двері до невеликої кімнати:

— Посидь поки що в бібліотеці, книжки почитай, а я зараз прийду… Не занудьгуєш?

— Та ні,— знизав я плечима.

Це була, либонь єдина кімната в квартирі, яку не обновили. Мені це сподобалося, а найбільше сподобався затишний, трохи потертий чорний шкіряний диван.

В бібліотеці, як того і вимагала назва, було повно різних книжок. Я сів на диван і витягнув із полиці одну навмання. Треба ж було чимось зайнятися. Це виявилася класична японська поезія. Якийсь Басьо[22]. Не можу сказати, щоб я дуже полюбляв поезію, тим більше японську. Та від нічого робити я розгорнув книжку і почав читати. Віршик виявився, як на гріх, депресивним:

Квіти зів’яли.

Сиплеться, падає насіння,

Неначе сльози…

Я перегорнув сторінку. Другий виявився не веселішим:

Облетіло листя.

Весь світ однобарвний.

Лише вітер гуде.

Після третього на цю ж тему:

Який важкий перший сніг!

Опустилися і сумно пожухло

Листя нарцисів… —

я вирішив зав’язати з японською поезією назавжди…

Та не встиг згорнути книжку, як двері відчинилися і до кімнати зайшла мала років вісьмох. Прикольна така мала і теж чимось схожа на японку — чорні як тернинки очі, пухкенькі губи, темне волосся і пряма чілка. Одягнута вона була у синій в тоненьку червону клітинку костюм — піджак і спідничку, з білою нарядною блузкою. Побачивши мене, вона зробила круглі очі і стулила руки біля обличчя. Я помітив, що в неї пофарбовані нігті. В синій колір, під костюм. Це було кумедно, і я всміхнувся. А вона запитала:

— Ти хто?

Мала була з тих симпатичних балуваних дітей, із якими всі дорослі охоче цяцькаються, всіляко догоджають та виконують усі їхні забаганки. Вона дивилася на мене з незаперечним почуттям власної гідності й навіть якось згори. Я зітхнув, покірно звітував:

— Я — Арсеній, — й нарешті згорнув книжку.

— А що ти тут робиш?

— Нічого… нудьгую. Думаю, чим зайнятися…

— А що ти вмієш? — її широко розплющені чорні очі дивилися на мене зацікавлено, і в них грайливо світилися веселі бісики. Мені чомусь закортіло її вразити.

— Я вмію багато чого… Наприклад, оце… Дивися, — я підняв руку і створив на ній енергетичну кульку, яка почала крутитися і переливатися різними барвами.

Очі у малої стали ще круглішими, і вона прошепотіла:

— Ого! То ти чаклун…

А потім без усілякого переходу додала:

— А мене звати Майя!

Я обернув руку, і кулька щезла. У Майї роззявився від здивування рот. Через секунду вона оговталася й собі вирішила мене чимось вразити:

— А ми були з батьком у Криму, на кон… конфе-ренції,— значуще проказала, а потім, уздрівши в моїх руках книгу, підійшла і всілася поряд. — А що ти читаєш?

Не чекаючи відповіді, вона взяла книгу з моїх рук і розгорнула, та за якоюсь своєю, не відомою мені логікою, вела далі:

— А ти теж умієш вірші складати?

Вона кумедно підняла брови і подивилася на мене з надією в очах. Їй хотілося ще чудес.

— Ага! — здуру самовпевнено кивнув я, бо почав утягуватися в її гру, де був усемогутнім чаклуном.

— Правда? — перепитала мала, уважно придивляючись до мене, а потім вимогливо наказала: — Почитай!

— Чого… — здивовано почав було я, та наразився на її довірливі очі й заткнувся. Треба було продовжувати справляти на неї враження. Хоча якби мене хтось запитав, нащо воно мені було потрібно, справляти це враження, я б не зміг відповісти… Мабуть, мені вже подобалося з нею гратися.

— Ну… — нахилила голівку Майя.

— Ну що ж, це я легко… — я підморгнув їй і підвівся. Вона мене надихала. Я став у позу і театральним голосом почав імпровізацію: