Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

А потім здригнулася, подивилася мені просто в очі й закінчила пошепки:

— Вона лежить там не жива… Наречена то твоя!

Я, вдивляючись у її прозоро-зелені очиська, теж здригнувся. Від її серйозного погляду мене аж пробрало морозом.

А потім я прийшов до тями:

— Що за дурню ти верзеш! Це ж казка… Пушкіна…

Світлана знизала плечима:

— Твоє діло… Можеш не вірити! Та я бачила…

Ангеліна до Світлани ставилася поблажливо. Тому ніяк не обривала її фантазій. Та й узагалі дозволяла їй забагато зайвого. Взяти хоча б фарбоване у червоне волосся і дикуватий зелений прикид!

Поблажливо вона ставилася і до ще одного члена дивакуватої сімейки. Це був рудий зухвалий кіт на ім’я Костянтин. Він мав хитру бандитську морду і гуляв, як належить котам, «сам по собі», примудряючись невідомо яким чином регулярно повертатися додому аж на п’ятий поверх. Часто-густо забіяка несподівано з’являвся з роздертим вухом, або ще з якоюсь бойовою відзнакою. Він по-хазяйському дряпав шпалери в передпокої і любив тайкома гуляти кухонним столом, залишаючи акуратні брудні сліди від лапок.

Свєтка стверджувала, що розмовляє з ним. А також, що кіт подорожує паралельними світами.

В Запоріжжі Ангеліна мене влаштувала в школу-інтернат, де працювала. Школа була за містом, тому до інтернату і додому ми їздили службовим підстаркуватим «уазиком», який розвозив співробітників. Майже всі вчителі жили у місті, як і ми. Свєтка теж чомусь відвідувала інтернат, а не навчалась у звичайній школі. Либонь, таку дивну дівчину, як вона, Ангеліні було краще тримати при собі.

Я часто запитував себе: чому я тут опинився? Невже у мене не було іншого шляху? Та, мабуть, таки не було… Перш за все, мені не хотілося потрапити до пазурів Кульгавого, а по-друге, мені було потрібно дізнатися якнайбільше з того, що знає Ангеліна. А в тому, що вона щось знає про мене, я не мав сумніву.

Про всяк випадок я вирішив поки що не світитися, тому коли Ангеліна почала заповнювати документи, я безсоромно збрехав.

— Петренко Арсеній Іванович, — не зморгнувши оком, проказав я, приписавши собі до вигаданого прізвища ще й вигадане по-батькові.

Ангеліна підняла на мене здивований погляд, замислилася на хвильку, зітхнула й заходилася записувати.

Про свої відмінності від звичайних людей та про перебування в ордені я теж вирішив не розпатякувати.

Школа була звичайною, дуже схожою на ту, в якій я колись навчався в Києві. Навіть приміщення були побудовані за тим самим планом. Єдиною відмінністю було те, що до шкільного корпусу додавався ще один — для проживання. Учні теж були звичайні — гамірливі та безтурботні.

На перший урок Ангеліна завела мене до класу і відрекомендувала:

— Це новий учень, Арсеній. Навчатиметься у вашому класі.

Дівчата на першій парті глипнули в мій бік і, нахилившись одна до одної, зашушукали і захихотіли.

— Вливайся в колектив! — усміхнулася Ангеліна і пішла.

Я пройшов до вільного місця у середньому ряду і сів біля Свєтки.

— У нашої Блаженної накінець з’явилася пара! — прогундосив здоровань з останньої парти, і всі зареготали. Особливо гучно — дві подружки з першої.

Свєтка нахилилася до мене і пояснила:

— На першій парті оту білявку з довгими кучериками звати Любочка, вона наша «красавіца», а ту другу, довгоносу — Вітка. А ото ржав — Гібон, якого звати Дімон. Придурок рідкісний…

Перед наступним уроком Любочка з Віткою вигулькнули перед нашою партою. Я уважніше придивився до Любочки. Як на красуню, в неї були заблизько посаджені очі, але в цілому вона була симпатичною. На тлі ж непоказної Вітки вона і зовсім видавалася справжньою королевою: яскрава та гордовито-самовпевнена. Інколи зухвалість із лихвою компенсує зовнішні недоліки…

Подружки про щось хвильку пошепотілися, і Любочка зненацька всілась на стілець попереду нашої парти, поклавши ногу на ногу. Розвернулася до мене і, похитуючи туфелькою, проказала:

— І звідкіля ти до нас, новенький?

— А тобі яке діло? — буркнув я. Ця Любочка чимось невловимим почала мені нагадувати невідв’язну Мишу.

— У-у… які ми таємничі,— вона удавано закопилила пухкенькі губки і єхидно захихотіла: — А тобі, Свєтік, повєзло-о…

Свєтка, що саме копирсалася у портфелі, підняла на неї здивований погляд:

— Чого це?

Любочка зневажливо подивилася в її бік, а потім витягла цукерку з кишені й запропонувала:

— Новенький, ка-анфєтку будеш?

Я заперечливо хитнув головою.

— Ну, як хо-очеш… — протягнула вона, розгорнула фантик і, не відводячи від мене очей, повільно закинула цукерку до рота. Потім підвелася: — Ну, пака-а!

А проходячи до свого місця, Любочка презирливо кинула своїй подружці:

— Яка ця Свєтка тупа!

— Слухай, цяця! — не витримав я. — Пельку стули! По-моєму, тупішої за тебе навіть на Марсі не відшукаєш! Тому топай, топай мовчки!

Любочка озирнулася на мене і порожевіла.

Не встиг відлунати дзвоник останнього уроку, як до мене вже сунув Гібон зі своїми двома дружками гібончиками. Дімон підійшов упритул, нахилив до мене свою мордяку і басом прогудів:

— Слухай, ти! Щоб я не бачив, що ти пристаєш до Любочки! Усьок?

— Усьок?! — майже хором повторили його гібончики.

Я спочатку здивовано на нього вирячився. Хто ще до кого пристає? А потім глузливо всміхнувся і хитнув головою:

— Ні, не усьок!