Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна
— Це важливо знати! — продовжувала допікати своїм поглядом Свєтка.
— Відчепись, — тихо повторив я.
— Ти що, досі не второпав? Якщо на тебе полюють, часу в нас небагато… Я хочу тобі допомогти!
В мені піднялася хвиля роздратування, і я відрізав:
— Я не просив тебе про допомогу!
— Я просто хочу… — кліпнула Свєтка.
— Та не треба мені допомагати! — гаркнув я у відповідь.
— Не дивно, чому досі у тебе немає друзів, з таким характером… — скривилася вона.
Перед моїми очима з’явилося лице Шулі. Хто міг його замінити?
— Та що ти знаєш про друзів?! — вилетіло в мене, я підхопився з місця і миттю вибіг із кухні, заледве не збивши Ангеліну з ніг.
— Свєто! — почув за спиною її осудливий голос.
— Вибач! — пролунало Свєтчине майже одразу…
Та я вже був у себе в кімнаті й, ляснувши дверима, впав на ліжко.
Чорний відчай розливався в повітрі брудною плямою. Повітря зробилося в’язким, із присмаком гуми…
Залиште мене у спокої! Заради Бога…
Я довго лежав на ліжку, втупившись бездумним поглядом у білу стелю. Моє життя здавалося мені повним лайном. Злість, гіркота й образа пекли у горлі.
Я нічого не міг виправити, я нічого не міг повернути…
Я взагалі нічого не міг!
Навіть дати в мордяку було нíкому!
Ці гострі, як колючки, думки ширяли по колу в моїй голові, крутилися пекельною каруселлю, аж поки не почало сутеніти і я не відчув, як у мене від голоду засмоктало під ложечкою. Слід було хоч повечеряти… Та я нізащо не хотів повертатися до кухні.
Раптом хтось тихенько постукав у двері. А потім двері прочинилися, і я побачив на порозі Свєтку.
— Я зайду? — обережно запитала вона.
— Угу, — буркнув я у відповідь.
Вона прошмигнула у кімнату. В руках у неї була таця, на якій стояла тарілка з варениками та чашка. Вона поставила все це на письмовий стіл і всілася поряд:
— Ти ж, певно, голодний… Поїж.
Я нічого не відповів. Але на тацю глянув. У варениках, наче щогла на вітрильнику, стирчала виделка, а самі вони були щедро политі сметаною. У чашці було молоко.
Від вигляду їжі у моєму порожньому животі забурчало. Я вирішив не комизитися, а підвівся, сів за стіл і мовчки почав їсти.
Свєтка тим часом притулилася до стінки й обхопила коліна руками.
— Я знаю, що ти втратив… багато чого втратив, — хрипло проказала вона і винувато запитала: — Ти на мене не ображаєшся?
Я подивився на неї — вона зіщулилась, видавалася маленькою і якоюсь нещасною. Я помовчав секунду і миролюбно відказав:
— Усе, проїхали…
Свєтка на мить замовкла, шмигнула носом і повела далі:
— В мене теж… був батько… І зник безвісти… Ще за Радянського Союзу. Я зовсім маленькою була. Але я його пам’ятаю… Він був полярник.
Я вже доїв холодні вареники і поклав виделку. А Свєтка продовжила сповідь:
— У нього була така здорова рудувата борода, і від нього завжди пахло димом, морозом і пригодами… Він і досі мені сниться. Я знаю, він живий. Та чомусь ніяк не дістанеться до нас…
Свєтка затихла і сиділа у сумній задумі.
Я чомусь не хотів дивитися їй в очі, тому взяв чашку, підвівся та підійшов до вікна. За вікном було рожеве небо.
— А чому в цьому місті завжди таке дивне небо? — запитав я, відвертаючи і себе, і Свєтку від невеселих думок.
— Мабуть, від диму заводів чи від електричного світла. А може, від того й того, — відповіла вона.
Поки я дивився у вікно, рожеве небо поступово потемніло і перетворилося на бузкове. І раптом із цього дивного неба почав падати білий сніг. Він тихо летів назустріч землі, світлий і чистий, наче пір’я янгола.
Свєтка тим часом зісковзнула з ліжка і подалася до книжкової шафи. Вишукувати якісь книжки. Вона спочатку шурхотіла тихенько, а потім почала витягувати їх та кидати на моє ліжко. Я здивовано відвернувся од вікна і слідкував за її впевненими рухами.
А вона, кинувши останню книжку, глянула мені в очі та сказала:
— Це тобі слід перечитати.
Я приречено підійшов і оглянув купу. Відбірка була строкатою, та здебільшого це були казочки. «Білосніжка й сім гномів», «Чорний бик Норровейський», «Легенди про Короля Артура та лицарів круглого столу», казка Пушкіна «Про мертву царівну» й Толстого «Золотий ключик». Якось трохи дивно у цьому наборі вирізнялися «Іліада» Гомера й атлас зіркового неба.
— І що, вся ця дурня мені чимось допоможе? — я скептично скривився і почухав потилицю.
— Це не дурня! — тихо відказала Свєтка, — Підказка — вона під казкою…
— Гаразд, — зітхнув я, бо мені не хотілося її ображати, — перечитаю…
— Ну, я пішла, — сказала вона, забрала у мене з рук порожню чашку, прилаштувала до тарілки, підхопила тацю зі стола і тихенько вислизнула за двері.
— Дякую за вечерю! — кинув я їй навздогін.
Потім знову повернувся до вікна, звів очі й подивився вгору. Білий сніг на фантастичному ліловому небі… Я задумливо дивився на біле покривало снігу, і раптом з моєї пам’яті ні сіло ні впало випливло лице Зарніка. Я навіть почув його приглушений голос, який запитував Кульгавого: «…то які звістки від полярної експедиції?»
А сніг неспішно падав
