Операція «Кришталеве дзеркало» - Збігнєв Ненацький
— О, не турбуйтесь. Таємницю гарантуємо, — відповіла вона з іронією.
— А крім того…
— Крім того? — підхопила вона.
— Чому ви кажете: йому, Рокиті? Мені здається, що допомога потрібна передусім вам. Ви повинні виїхати за кордон.
Вона знизала плечима.
— Чому саме я, а не Рокита чи хто-небудь із його людей?
— Бо ви красива жінка, — відповів він. Її оголені коліна вабили його знову, як тоді в поїзді.
Вони сіли на лаву.
— Я вже своє відспівала!
— Він теж.
Анастазія підхопилася розгнівана, стиснувши кулаки. Заговорила швидко, майже істерично:
— Доти, доки він був сильний, здобував перемоги, ви розхвалювали його в своїх радіопередачах і газетах. Бо вам це було вигідно. Тепер же, коли він зазнає поразок, ви кидаєте його напризволяще. Тепер він для вас став тягарем, бо втратив колишню силу і потребує вашої допомоги.
Альберт поліз до кишені по сигарети. Його розважала ця розмова.
— Ви, звичайно, маєте рацію, — промовив він, видихаючи дим. — Але не слід забувати, що ми не почуваємо себе в боргу перед людьми, котрі щодо нас не завжди були лояльні. Я маю на оці особу Перкуна. Мені добре відомі його накази, в яких він проклинав емігрантську «кліку», що немовби торгує кров'ю його солдатів. Він прагнув до незалежності. Ту саму політику провадив спершу й Рокита. Тільки тепер, коли йому загрожує остаточна загибель, він оглядається на своїх друзів. А втім, усе це не моє діло. Я прибув сюди з іншою метою. Звичайно, в Польщі є людина, яка може допомогти Рокиті. Я міг би їх звести.
— Ви сьогодні ж розмовлятимете з Рокитою.
— Тут?
— Ні.
Вона знову сіла поруч з Альбертом, попросила сигарету.
Альбертові хотілося піймати її погляд. Очі в неї були зеленкуваті, хоч при слабкому електричному світлі вони часом здавалися то чорними, то голубими.
— Ви були дружиною Перкуна?
Анастазія здригнулася.
— Ні. Він мав дружину і двох дітей. Я ж була тільки коханкою. І пишаюся цим. То був великий чоловік. — Вона подивилася прямо у вічі Альбертові.
Він кивнув.
— Розумію…
— Що ви розумієте?
— Оскільки ви не вірите, що на вашому шляху може зустрітися людина, гідна Перкуна, ви пішли в черниці.
Анастазія зневажливо стенула плечима.
— Аж ніяк. За мною ганяються, як за скаженим собакою, тому я й ховаюся в кляшторі.
— Вони мають докладний опис ваших прикмет. Заступник начальника повітового УБ Крихняк цитував мені його напам'ять.
Анастазія засміялась.
— Крихняк? Це ж був один з найвірніших друзів Перкуна. Ох, яка сліпа, безглузда випадковість, що він загинув від рук своїх товаришів. Рокита не міг подарувати собі того, що хтось із його хлопців ненароком застрелив Крихняка.
Альберта дужче й дужче розважала ця розмова. Він взяв у долоні її руку і торкнувся губами кінчиків її пальців.
— У мене таке відчуття, ніби я чиню святотатство.
Вона вирвала руку.
— Чому?
— Бо я й досі уявляю вас у чернечому вбранні. Жінка глянула на нього усміхненими очима і подала обидві руки. Раптом знову вирвала їх, підхопилася.
— Уже пора! Ходімо!
Стояла тепла місячна ніч. Вони зупинилися на цвинтарі біля кляшторного костьолу. Пахтів бузок. У місячному сяйві волосся Анастазії здавалося чорним, такими ж чорними були поля, що простягалися до краю недалекого лісу, поблискувала тільки піщана дорога…
— Погляньте-но, — стиснула Анастазія його руку.
На узліссі немовби засвітилися невгасимі іскри. Їх ставало дедалі більше — рухливих, миготливих вогників. Вони випливали з лісу, шикувалися в довгу вервечку і мандрували піщаною дорогою серед полів, рухаючись у цілковитій тиші, що стояла в нічному повітрі. Коли вони опинилися вже зовсім близько, до Альберта долинув скрип возів, він розрізнив обриси коней і людські постаті із смолоскипами в руках.
— Ходімо! — потягла його за собою Анастазія.
Вони вийшли на дорогу, назустріч низці вогнів, що наближалися. Повз них, важко застукотівши копитами, промчало кілька озброєних вершників у польських мундирах. Одному з них Анастазія махнула рукою. Він козирнув.
На вежі вдарив великий кляшторний дзвін. Його гучне, жалобне бамкання котилося над полями і, відбившись від стін лісу, поверталося назад іще потужнішим.
Вони знову розминулися з трьома озброєними вершниками. Запахло пилом і кінським потом.
Попереду валки возів, освітлюваної з обох боків смолоскипами, йшла невелика група чоловік у військових мундирах, з автоматами на грудях. Вони йшли недбалою ходою. Зустрічаючись з Анастазією, заглядали їй в обличчя. Офіцер з двома зірочками на погонах козирнув. На головах у них були конфедератки і майже в кожного — велика срібляста бляха ринграфа.
Проїхали й самі вози — звичайні селянські фурманки, на дошках яких поверх соломи лежали мертві тіла. Хитке, миготливе полум'я смолоскипів перебігало по їхніх спухлих, майже чорних обличчях. Від підвід тягло нудотним трупним запахом.
За возами в повному бойовому порядку, з непокритими головами повільно йшли дві роти солдатів Рокити. Шкварчали смолоскипи, бризкаючи великими іскрами, стогнав дзвін на вежі костьолу. Бліде сяйво химерно змінювало людські обличчя: вони скидалися на посмертні маски — чорний провал носа, глибокі ями очниць.
— Ви ще нічого не розумієте? — почув він шепіт Анастазії.
Так. Він поки що нічого не міг збагнути.
— Це везуть на цвинтар тих дев'ятьох, яких розстріляло УБ, щоб поховати їх по-людському. Їх розстріляли на тюремному подвір'ї. Трупи звалили в старий бункер у лісі, тільки трохи присипавши землею. Чередник, що рано-вранці вигнав корів на узлісся, побачив це… Рокита послав туди своїх людей, і тіла відкопали.
Похоронна процесія вже проминула їх. Поступово вляглася збита кінськими копитами курява на дорозі. Досі стогнав дзвін.
— Ходімо, ходімо на цвинтар, — Анастазія потягла Альберта за
