Операція «Кришталеве дзеркало» - Збігнєв Ненацький

—І все-таки ти питав? Хотів дізнатися, хто в УБ працює на Рокиту. Саме це мене й насторожило.

Альберт стенув плечима. Дівчина торкнулася пальцями його оголеного плеча, ніжно погладила шию. Його дратували ці пестощі. Альберт знав, що він гарний мужчина і подобається жінкам. Та йому здавалося, що вона вважає його простаком, який може, піддавшись її ласкам, почати теревенити про свої справи. Такі речі, здається, відбуваються в кіно.

— Не вдавай із себе Мату Харі,— сказав він. Анастазія відсмикнула руку.

— Я не припускала, що ти хам…

— Мої наставники не мали часу подбати про моє виховання.

— Тобі налити ще?

— Ну, певно ж, — кивнув він.

Вони випили. У шибки маленького віконця барабанили краплі дощу. Алкоголь зігрів Альберта, кляшторна келія почала здаватися йому майже затишною.

— Ти прибув звідти. Скажи мені, що вони збираються робити далі? З нами?

— Не знаю. Це мене не обходить. Я тільки виконую накази.

— Не знаєш? — спалахнула вона. — То хто ж, нарешті, знає про це? Хто може сказати мені, що з нами буде далі?

— Я думав, ти знаєш про це краще…

— Раніше я знала. В кожному разі, мені здавалося, що я знаю. Тоді був живий Перкун, він казав, що треба боротися. Тепер я вже нічого не знаю. Одне мені ясно: ми не припинимо боротьби доти, доки тут порядкуватимуть люди, що перебувають у Москви на жалуванні.

Альберт позіхнув.

— Я не збираюся агітувати тебе за комуністів, як ти, мабуть, здогадуєшся. Але ти їх не знаєш. Зовсім не знаєш. Якби вони були на жалуванні у Москви, то можеш бути певна: Рокиті не довелося б звідси тікати. Зрештою, — позіхнув він голосно, — може, ти заспіваєш іншої?

— Гаразд, — згодилася вона. — Тоді скажи, чи справді Інтеллідженс сервіс така сильна? Рокита стверджує, нібито ви цілими роками спроможні терпляче домагатися того, щоб улаштувати свою людину на яку-небудь відповідальну посаду, що ви копирсаєтеся в минулому різних людей і потім, шантажуючи їх, змушуєте працювати на вас.

— Рокита начитався безглуздих книжечок. Але це йому не зашкодить.

— Ох, — зітхнула вона. — Аж не віриться, що є такі країни, як Англія, де війна вже справді скінчилася. Там можна піти прогулятися в ліс, не боячись, що тебе пристрелять…

— Тут теж буде спокійно. Через рік, два… — бурмотів він, ледве пересилюючи непереможну сонливість. — Ти вже йдеш? — схаменувся він.

—Іду, — кинула вона від дверей. — Я подумала, що не змогла б лягти з тобою в ліжко.

— Чому?

— Бо не знаю твого справжнього імені.

— У тебе дивні поняття про мораль. Можна луснути зо сміху, — додав Альберт.

Він почув, як грюкнули двері. I відразу ж міцно заснув.

Назавтра о дванадцятій дня Альберт зійшов з поїзда на головному вокзалі у Варшаві і вирушив на побачення з людиною, яку він називав полковником Джонсоном. Через чотири години він, уже в формі майора Війська Польського, мчав по шосе до міста Р., сидячи за кермом величезної вантажної машини ЗІС з емблемами Червоного Хреста.

До Р. він приїхав рівно через добу. Альберт поставив машину на подвір'ї військових казарм, а потім провідав кравчиню Франсуазу Лігензу і передав їй записку для Рокити. Далі, як свідчить справа з архіву міністерства державної безпеки, котра має шифровану назву «Кришталеве дзеркало», майор С-25 зайшов до кав'ярні-кондитерської, випив дві великі чашки чорної кави і з'їв кілька тістечок.

По дорозі на віллу Рачинської, де він збирався востаннє переночувати, Альберт заглянув до Яруги. Вони обмінялися лише кількома фразами. Вже прощаючись, Альберт раптом схаменувся, згадавши про якусь важливу справу:

— Ви якось казали мені про таємничо зникнення одного з ваших агентів. Можливо, ви мали на оці швейцара з тутешнього готелю?

— Можливо… — знехотя притакнув Яруга.

— Я цікавився цією історією. Ваш швейцар сидить у нас у Варшаві. Його арештував поручник Міколай Л., ну, знаєте, той, якого вбили. Тільки-но я закінчу свої справи, відразу ж постараюся домогтися його звільнення.

— Він зробив нам неоціненні послуги. А що, були якісь серйозні підстави, щоб його арештувати?

— Ні. Мені здається, що ні. Напевно, це була помилка, — з жалем ствердив Альберт.

Потім він повернувся на віллу Рачинської, замкнувся в своїй кімнаті, вікно якої виходило в сад на білі берези із свіжим зеленим листям. Чекаючи сигналу від Рокити, він заходився знічев'я ще раз гортати нотатки вчителя Рамуза.

Рамуз записав кілька суджень людей із найближчого оточення Стефана Баторія про стан його здоров'я, аж до останньої хвилини його життя. Смерть Баторія вразила всіх. Думки щодо цього були суперечливі. Твердили, що до самої смерті король мав прекрасне здоров'я, або навпаки: нібито його терзала якась невиліковна хвороба — нарив на гомілці. Смерть короля лишалася загадкою. Не було, проте, підстав пов'язувати її з візитом Ді і Келлі. Історики якось не дуже квапилися розгадати цю таємницю, хоч для них куди легше буває з'ясувати те, що колись для самих очевидців уявлялося нерозв'язною загадкою.

«Так, мабуть, буде і з нами, — подумав Альберт. — Тільки чи з'явиться колись у кого-небудь бажання з'ясовувати обставини смерті Крихняка або Рокити?»

В архівах управління державної безпеки в твердих оправах товстих швидкозшивачів, серед сотень телефонограм на цигарковому папері про вбивства й нальоти загонів Перкуна і Рокити, зберігаються маленькі пожовклі аркушики донесень про майора С-25, який розробив план із підкинутим парашутом і запропонував, щоб його самого послали в містечко Р. під виглядом агента-парашутиста. Окрім чисто й охайно надрукованих на машинці агентурних донесень, на подвійному, вирваному з зошита аркуші накреслено план кількох вуличок. На ньому крихітними квадратиками нанесені будівлі повітового УБ і