Чоловіки під охороною - Робер Мерль

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З французької переклав Григорій ФІЛІПЧУК [1]

Перекладено за виданням: Robert Merle. Les hommes proteges. Editions Gallimard, Paris, 1974.

Головна особливість творчості видатного французького письменника Робера Мерля (нар. 1908 р.), за словами Андре Вюрмсера, полягає в тому, що він «сучасник не тільки наш, а й своїх героїв. Цей романіст не з тих, хто споглядає власну долю».

Р. Мерль брав участь у другій світовій війні, був очевидцем катастрофи під Дюнкерком, де в травні-червні 19ЧО року англійські та французькі війська, опинившись у «мішку», разом з бойовою технікою потрапили в полон до гітлерівської армії. Про пережите під Дюнкерком він згодом розповів у своєму першому романі «Уїкенд на південному березі» (1949; український переклад «Всесвіт», 1966, № 4), за який дістав Гонкурівську премію. Три роки майбутній письменник був в’язнем концтабору, після війни виступав як свідок обвинувачення на Нюрнберзькому процесі, потім багато розмірковував над суттю фашизму, внаслідок чого з-під його пера вийшов роман «Смерть — моє ремесло» (1952; укр. переклад «Всесвіт», 1962, № 1–2), де письменник змалював портрет і дослідив психологію ката, прообразом якого став комендант Освенціма Рудольф Гесс.

У роки розпаду колоніальних імперій Р. Мерль замислився над першопричинами колоніалізму й виклав свої думки з цього приводу в романі «Острів» (1962; укр. переклад 1965). Письменникові не байдужа доля миру на планеті, і він пише роман-застереження «Тварина, обдарована розумом» (1967; укр. переклад 1971), в якому викриває злочини, що їх здатна чинити наука під тиском реакційних сил сучасного капіталістичного суспільства. Бувши викладачем англійської літератури Нантерського університету, Мерль стає свідком студентських бунтів 1968 року — і через два роки видає книжку «За склом» (укр. переклад 1978), присвячену цим подіям. Розмірковуючи над можливими наслідками атомної війни, він створює роман «Мальвіль» (1972; укр. переклад «Всесвіт», 1974, № 2–4), в якому знов застерігає людство від ядерної катастрофи.

Протягом 1977–1985 рр. Робер Мерль опублікував серію з шести романів під загальною назвою «Доля Франції», присвячених релігійним війнам у Франції другої половини XVI ст., потім знову повернувся до антивоєнної теми в романі «Світанки не для нас» (1986), а в останньому своєму творі «Ідол» (1987) змалював події, що відбувалися в середньовічній Італії. Його перу належать також філософські драми «Сізіф і смерть» (1950) та «Новий Сізіф» (1957), нарис «Монкада — перша битва Фіделя Кастро» (1956), кілька наукових праць та низка перекладів французькою мовою романів англійських та американських письменників.

У романах «Чоловіки під охороною» (1974) та «Мадрапур» (1976), з якими ще не знайомий український читач, Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».

Кімната без вікон, з кондиційованим повітрям. Стіни знизу до половини обшиті дубовими панелями. Вгорі вони білі, на одній з них — єдина гравюра із зображенням сцени щеплення проти віспи на Кубі 1900 року. На підлозі — товстий палас, у який я, ступивши до кімнати, вгрузаю по самі щиколотки. Мені показують на великий стілець, у якому я, сівши, втопаю по стегна.

У кімнаті надовго западає мовчанка. Я прийшов сюди поговорити, але в моїх співрозмовників такий вигляд, ніби вони запросили мене не дуже охоче. Можновладці не люблять відмовляти собі в слові: вони воліють, щоб слухали їх, а не слухати когось самим. Навіть більше, мені цілком зрозуміло, що я тут не зовсім персона ґрата. Ні я, ні те, що я маю сказати. Мені дають змогу понудитися. Щоб я спершу збагнув усю свою малість.

Вони всі троє мовчки сидять за овальним столом, надмірна ширина якого, гадаю, символізує ту відстань, що відділяє Владу від простого громадянина. У мене таке враження, ніби я, раптом помолодшавши, хоч від цього й не відчуваю ніякого задоволення, складаю іспит. А втім, дарма що я досвідчений і відомий невропатолог — усе одно запитую себе, чи зараз не провалюся. Найсмішніше те, що тут не ставиться на карту моя кар’єра: я прийшов сюди захищати загальні інтереси перед людьми, які за них відповідають.

Переді мною три чоловіки. Посередині — такий самий масивний і вугластий, як зведена у «федерально-фашистському» стилі будівля ХЕВ[2], державний секретар Метьюз. Праворуч від Метьюза — Скелтон, директор департаменту охорони здоров’я — здоров’я, якого, коли судити з його худющої постаті, нема і в нього самого. Ліворуч від державного секретаря — Кресбі, один із блискучих президентових радників.

І Аніта, звісно ж, має рацію. Сказати про Аніту, що вона просто «компетентна», — це однаково, що принизити