Операція «Кришталеве дзеркало» - Збігнєв Ненацький
Анастазія принесла пляшку з залишками спирту.
— Тобі коли-небудь траплялося вбити людину? — спитав він.
— Ні.
— В УБ розповідають, що після смерті Перкуна ти сама виконувала вироки.
— Це неправда, — відповіла Анастазія недбало, розливаючи спирт у склянки. Вона промовила це з такою байдужістю, ніби він питав у неї, чи має вона брата або сестру.
— Якщо тебе схоплять, то дадуть не більше п'ятнадцяти років.
— Все одно я цього не переживу. Я завжди ношу з собою пістолет. Краще застрелитися.
Гроза пішла далі на південь. Дощ ущух, і відразу ж в Альбертовій келії засіріло, прояснилося.
— А тобі доводилося вбивати?
— Авжеж. Спершу на фронті. Ну й тепер…
— Ти ж не кат.
— Часом я буваю жертвою, що випадково зірвалася з шибениці, і тоді сам убиваю катів. Інколи й сам буваю катом, суддею або звичайнісіньким убивцею. Я вбиватиму доти, доки не вб'ють мене. Це стало звичкою.
— Вбивство?
Альберт усміхнувся.
— Ні. Відчуття небезпеки, жадоба до пригод.
Він випив. Захлинувся. Очі його наповнилися слізьми. Анастазія пила поволі, втягуючи спирт тоненькою цівкою прямо в горло і стежачи за тим, щоб не обпекти губ. Напевно, цього вона навчилася в загонах Перкуна.
— Я не боюся смерті,— мовила вона. — Я бачила їх на кладовищі. Вони розпухли, посиніли. А я знала кожного з них, коли вони з Перкуном ходили в його загонах. Я повинна прикінчити Яругу. Вже двічі я чатувала на нього. За першим разом злякалася. За другим — перешкодили.
— Ти небезпечна жінка.
— Тобі про мене казали правду. Я таки ліквідувала трьох агентів УБ. Але трупів я боюся.
— Чому тоді в поїзді ти не дозволила мене зачепити?
— Я думала не про тебе, а про того ксьондза. Я почувала себе препогано: на мене подіяв труп у вікні.
— А потім, у кляшторі? Я говорив до тебе, говорив, а ти наче скам'яніла.
— Мене розбирала цікавість: як ти поведешся? Я здогадувалася, що подобаюсь тобі. Зізнайся, адже ти не був певен — а що як я справді черниця?
Він посунувся, жестом руки запрошуючи її сісти.
— Слухай, Анастазіє, хто в повітовому УБ, окрім Крихняка, працював на Рокиту? Можливо, настане такий момент, коли мені треба буде знати, кому я можу довіритись.
— Не знаю.
— Не довіряєш мені?
— Так. Я не довіряю тобі…
Альберт підвівся на лікті і з цікавістю спостерігав її.
— Не довіряєш мені? Тоді скажи, навіщо ви морочите мені голову?
Анастазія сіла на лаві біля Альберта і допитливо глянула на нього, просто йому в очі. Вона вивчала його лоб, ніс, губи, немовби вони могли допомогти їй вивідати його таємницю.
— Я не довіряю тобі. Але водночас ти єдина людина, яка може нас урятувати, дати нам можливість провадити далі боротьбу. Рокита прочитав кілька книжечок про шпигунів. Він узяв собі в голову, що Інтеллідженс сервіс[27] — це сила, що в неї скрізь свої люди і досить їй захотіти — вона допоможе нам. Скажи, це правда?
— Ти не любиш Рокити, — ствердив він.
— Зневажаю. Він дурень. Перкун боровся заради якоїсь ідеї, а Рокита — звичайнісінький шаленець. Дострибався до того, що довелося нам просити у вас допомоги.
— А це так принизливо?
— Аякже. Ти шпигун. За англійські гроші дістаєш інформацію про нашу країну.
— Ви теж воюєте на англійські гроші.
— Неправда!
— На англійські гроші куплено вашу зброю й патрони. Люди, які вами командують, живуть у Лондоні на англійську платню, хоч вам вони й не платять грошей.
— Це свинство так про нас думати.
Анастазія підвелася й почала ходити туди й сюди по келії. Вона була зла, проте в цьому нападі гніву здавалася ще вродливішою. Альберт стежив за нею поглядом і, як тоді, в підземеллі, ладен був дорого заплатити за те, щоб дізнатися, про що вона зараз думає. Для нього тепер уже було безсумнівним, що в її особі він має ворога далеко спритнішого й небезпечнішого, ніж Рокита. І, може, саме тому, що він усвідомлював, яка вона небезпечна, її врода вабила його дедалі дужче. «Бракувало тільки, щоб вона почала мені справді подобатися. Тоді це буде історія, достеменно як у бульварному шпигунському романі», — на мить подумав він.
Несподівано Анастазія знову сіла коло нього.
— Як тебе звуть? — спитала вона.
— Альберт.
— Мене цікавить твоє справжнє ім'я.
— А тобі не все одно?
— Ні.
— Чому?
— Скажу пізніше.
— Мене так довго привчали до того, щоб я забув про те, хто я насправді і як мене звуть, що я встиг забути. Забув насправді.
— Ти мені не довіряєш?
Альберт сів, не звертаючи уваги на те, що ковдра майже зовсім сповзла з нього. Biн був розлючений, говорив, зціпивши зуби:
— Слухай, ти… Я не знаю, як тебе звати. Але па цьому ділі ви маєте зиск, я ж ризикую втратити все. Мене скинули сюди не заради твоїх прекрасних очей. Я тут зовсім не для того, щоб спати з тобою і рятувати твого Рокиту. Схоплять тебе
