Операція «Кришталеве дзеркало» - Збігнєв Ненацький

Він вирвався.

— Ви що, збожеволіли? — грубо крикнув. — Ви забуваєте, що я виступаю в ролі співробітника органів держбезпеки. Мені тільки бракувало, щоб хто-небудь із ваших хлопців, попавши в лапи Яруги, виклав йому: «Я бачив майора УБ на цвинтарі в товаристві Рокити і пані Перкун. У них дуже зворушлива дружба».

— Сміливим вас не назвеш.

— Просто я не хочу бути дурнем.

Вервечка вогнів уже звертала до кляштора. Там, на невисокому пагорбі, було невелике сільське кладовище. Альберт провів Анастазію аж до кущів бузку, що росли понад стіною кляшторного саду.

Місяць сховався за хмарами. Налетів поривчастий вітер, ліс понуро зашумів, вторуючи голосу недалекої грози.

Альберт і Рокита сиділи за два-три кроки один від одного на стовбурі зрубаної сосни над самим узліссям.

Їх розділяли цілковита темрява, обережність, а можливо, і взаємна недовіра. Коли над лісом спалахнули блискавки, вони розрізняли тільки силуети один одного: на мундирі Рокити поблискували металеві ґудзики, орел на околичці й окантований козирок військового кашкета. Голос Рокити звучав низько, приглушений шумом вітру і далекими перекотами грому, долинав до Альберта, як інтимний шепіт. З хвилини на хвилину міг линути дощ. Рокита говорив поквапливо:

— Дякую вам, пане майоре, що ви застерегли про Ведмедя. Признаюся з жалем, що спершу я стримано поставився до вашої перестороги. Зрештою, ви висловлювалися дуже неясно або ж мені її неточно переказали. Ведмідь? Боже милостивий, це ж мій добрий, сердечний друг. І раптом — зрадник. Запродався Ярузі… Ми його допитували. Він зізнався. Я пристрелив його із свого пістолета. Особисто. Зробив я це для перестраху. Я чув, пане майоре, буцімто ви скаржитеся на те, що я підсилав до вас своїх хлопців. Чи правда це? Хлопець, котрий був у вас, повернувся до мене й каже: «Цей тип ніякий не англієць, а убек». Я питаю його: «Чому ти так гадаєш?» — «Сам мені так сказав». — «Він тобі про це сказав?..» — «Атож…» Відчуваю, що хлопець крутить, щось замовчує. Я припер його, як то кажуть, до стінки і дізнався, що ви відібрали в нього пістолет і пожбурили на газон. Це остаточно переконало мене в тому, хто ви насправді.

«Ex ти, дурненький, — кажу я хлопцеві.— Якби це був справжній убек, ти б уже давно сидів у в'язниці. А він тобі пістолет повернув. Звідкіля йому було знати, що ти від Рокити, а не підісланий з УБ?» І тоді я вирішив, що найкраще буде доручити Анастазії зв'язатися з вами.

Проте потім ми знову перелякалися. Нам здалося, що ви справді з УБ, а тим часом Анастазія вже встигла показати вам підземелля в кляшторі.

— А потім ви опинилися в безвиході,— ущипливо урвав його Альберт.

— Ви засуджуєте мене за наліт на місто?

— Навіщо ви вбили учителя Рамуза? Вам хочеться настроїти проти себе інтелігенцію?

— Що вдієш! Інтелігенти повинні пам'ятати, що завжди знайдуться люди, які братимуть на карб кожен учинок будь-кого з них. Зрештою, Рамуз загинув з інших причин. У моїх загонах його вважали приятелем Перкуна. Але що це, даруйте, за приятель, коли на нього не можна покластися, коли він може вгородити ніж у спину? Я не хочу мати підступних друзів. Він, бачте, намірявся помирити мене з комуністами!

— Що ви збираєтеся робити?

— Не знаю. Це вирішить штаб. Моя думка: ситуація зараз така, що пора розформувати групу. Деякі нехай постараються нелегально пробратися за кордон, решта подасться на західні землі. Головне — перечекати найважчий момент. Потім я знову всіх скличу.

— У розпорядженні УБ є докладний опис прикмет майже всіх вас. Під землею сховатися вам не вдасться. А на землі, та ще й у Польщі, доберуться до кожного.

— Ну, а що ви нам порадите, пане майоре?

— Ви не просили поради, коли ще мали силу.

Рокита не відповідав. Альберт теж мовчав. Гроза наближалася, темрява густішала з кожною хвилиною.

— Моя рада така, — поволі мовив Альберт. — У Польщі перебуває офіцер англійської розвідки, полковник Джонсон. Він працює в міністерстві національної оборони. Звісно, під іншим прізвищем. Треба, щоб ви з ним поговорили. Він зможе вам допомогти, я ж, на жаль, маю інше завдання. Я знаю, що в такому ж важкому становищі і загін Желязного на Люблінщині. Можливо, вам варто об'єднатися?

— А як туди перебратися?

— З цим буде трохи клопітно. Але я спробую вам допомогти. Як офіцер з органів міністерства держбезпеки, я зможу роздобути вантажну автомашину з емблемою Червоного Хреста. Ви сядете в неї разом із своїми найкращими людьми, і ми рушимо просто серед білого дня. Я сам поведу машину. По дорозі, десь під Варшавою, на вас чекатиме полковник Джонсон. Ви пересядете в його машину. Я ж із вашими хлопцями поїду далі. Ви доженете нас у лісі під Гарволіном. Желязного повідомлять, і він очікуватиме в умовленому місці. Ясна річ, вам із своїми людьми доведеться піти під його команду.

— Не згоден! — закричав Рокита.

— Це неминуче. Там його район. Ви приїжджаєте до нього, а не він до вас. Зрештою, робіть, як хочете. Не я розробляв цей план, а полковник Джонсон.

Рокита зірвався на ноги і, лаючись, тупцяв на місці. Блискавиці краяли чорне небо. Їхні різкі спалахи сліпили очі. Вітер підхоплював Рокитині слова й відносив їх далеко в поле. Альберта смішив тремтячий силует Рокити — приземкувата, як барило, постать із випнутим животом.

— Післязавтра ввечері я повинен дістати від вас відповідь. — Альберт намагався перекричати шум розбурханої стихії.

Злива залопотіла по листю. Альберт підвівся, подав Рокиті руку.

— Отже, післязавтра ввечері,— повторив він. Великі холодні краплі попали йому на чуба, за комір.

Альберт кинувся бігти через поля до кляштора. Але злива настигла його за кільканадцять кроків, шмагаючи по голові й спині, суцільним потоком води заливаючи обличчя.

Альберт ускочив до своєї келії задиханий, мокрий як хлющ. Анастазія принесла гарячий чайник. Не звертаючи на неї уваги, він скинув із себе мокрий одяг і, загорнувшись у