Діаболік - С. Дж. Кінкейд

— Доволі своєрідний вибір, але твоя родина славиться... своєрідним мисленням, чи не так? — зауважила Креденза Фордайс і блиснула очима. На її обличчі читалася якась жага, ніби вона сподівалася, що я неправильно відповім на запитання.

— Тобі сподобалася служба у Великій Геліосфері? Ти, виглядала... доволі неуважною, — наголосила Елантра, намагаючись змусити мене сказати хоч щось, що можна буде інтерпретувати, як єресь. Але їй не дуже це вдавалося.

— Служба була довгою, — відповів замість мене Гладдік. Він дивився на мене з теплотою.

Це був худорлявий хлопчина зі шкірою червоно-коричневого відтінку й очима неприродно яскраво-зеленого кольору. Його зовнішній вигляд доповнювали золоті вплетіння у волоссі, що створювали образ зніженого домашнього хлопчика. Він вочевидь не розділяв прагнення своїх товаришок підловити мене на єретичних судженнях. Треба запам’ятати це.

— Служба тривала не довше, ніж зазвичай, — відповіла Елантра, — Чи... чи у вашій фортеці її проводять по-іншому, Сайдоніє?

Чергова спроба змусити мене припуститися помилки і визнати, що я нечасто відвідую службу. Розумна дівчинка. Справжня змія.

Проте вона не знала, що я тієї самої породи.

— О, Вельмишановна Панно Пасус, ти абсолютно права! Я справді відволіклася під час служби, — безтурботно зізналась я. — Мене переповнювали емоції після прибуття в Хризантеміум! Я не можу дочекатися, аби спробувати всі... — як там казала Дівайні? — чуттєві насолоди життя.

Обидві дівчини не втрималися від посмішок, а в очах Елантри промайнув злорадний блиск.

— Так, знаю, ти, либонь, уже зібралася відвідати соляні ванни Салівара й Дівайні.

Я кліпнула очима. Виявляється, чутки поширюються тут дуже швидко.

— Тобі краще... — почав Гладдік.

— Бажаю насолодитися купанням! — відрізала Елантра, кинувши на нього застережливий погляд.

Заляканий її пересторогою, Гладдік замовк. Він міцно стиснув губи, проковтнувши слова, що збирався вимовити.

— Правда, насолоджуйся... — додала Елантра. — З усією впевненістю можу сказати, що Домітріани відволічуть тебе від жахливої сцени, свідком якої ти вчора стала. Не дивно, що ти виглядала такою пригніченою! — на хвилину в її очах блиснув веселий вогник, у якому читалося звинувачення: «Шахрайка!». — Мушу зізнатися, Сайдоніє, ти зовсім не така, як я очікувала.

Цього разу мені не знадобилося видавлювати із себе посмішку. Якби вона тільки знала! Якби я тільки могла показати їй, наскільки я далека від її уявлень, я б схопила її за горлянку і поглянула, як згасає посмішка на її обличчі...

— Не можу сказати те саме про тебе, — одразу ж відповіла я. — Ти саме така, як я й уявляла.

Не давши їй можливості оговтатись, я розвернулася і пішла геть.

Я вважала, що приділила достатньо часу спілкуванню з оточуючими після закінчення служби. Я вже збиралася вийти із зали, коли Невені Сагну перестріла мене біля дверей.

— Можна вас на хвилинку?

Мене охопив гнів. Я не хотіла, щоб мене бачили поряд із нею.

— Ні, я не маю часу.

Вона простягла руку, щоб не дати мені пройти повз неї.

— Будь ласка, послухайте мене! — вона спробувала переконати мене. — Я бачила, як ви щойно розмовляли з Дівайні та її чоловіком...

— Я не люблю, коли за мною шпигують. Відпусти мене.

— Але Дівайні й Салівар... — вона озирнулася, усвідомивши, що будь-хто може нас почути і прошепотіла: — Не пийте вина. Попереджаю заради вашого ж добра.

Потім вона відпустила мене і поспішила геть.

Я розгублено дивилася їй услід. Я могла лише припустити, що Невені натякала на отруту, але в Дівайні й Салівара немає причин вбивати заручницю Імператора.

А якщо вони спробують... ну, тоді вони дуже швидко усвідомлять, якої фатальної помилки припустилися.

СОЛЯНІ ВАННИ, що належали Дівайні й Салівару Домітріан розташовувались у «Тігрісі», одразу на місці стику їхнього корабля з «Валор Новус». Судно було повноправною власністю Дівайні.

Коли я ввійшла всередину, величезні розміри зали знову наштовхнули мене на думку, ніби я бачу горизонт планети, що зникає далеко в глибинах куполу. Я дізналася, що подібні куполи називають небесними. Поглянувши на навколишню зелень, я відчула, що моя шкіра стала вологою. Мені доведеться звикнути до цього. Мабуть, більшості людей подобається, коли в приміщенні неможливо розгледіти стелю.

— О, Сайдоніє! — озвалася до мене Дівайні. Вони з чоловіком вже ніжилися в соляній ванні. — Приєднуйся до нас.

— Вода виглядає доволі приємною, — мовила я, знімаючи одяг. Служниці підібрали його, і я хутко пірнула в теплі обійми води. Я сковзнула поглядом по розлогих гілках дерев, що схилили свої крони, і роздивилася прозорі зеленувато-блакитні басейни під ними. У повітрі навколо кружляли вогники — біолюмінесцентні створіння, що літали поміж дерев.

Домітріани спостерігали за кожним моїм рухом, і хоча Сайдонія на моєму місці почувалася б дуже некомфортно, щось усередині мене чинило супротив імітації подібних емоцій. Подружжя не докладало жодних зусиль, щоб мені було